Володько уважно вдивлявся в темряву, де зник Сергiй. Час
вiд часу вiн входив у сяйво багаття, i тодi видно було його чорну
постать...
- А ти знаєш... Вже скоро осiнь... Холодно,- проговорив знов Кiндрат.
Вiн, мабуть, не переносить мовчанки. Володько байдуже буркнув у вiдповiдь.
Вiн зовсiм не про те думає.
Збоку пирхають i брязкають путами конi. Десь там далi шумить лiс, але
його не видно.
Володько пригадує референта Лiванського. Ось вiн стоїть собi за високим
бюрком. Тонкi його уста тiсно затисненi. Нижня щелепа трохи вип'ята
вперед. Борода гостра, але з ямочкою. Волосся розчесане дбайливо, й чiткий
продiл пересiкає його з правого боку. Вiн стоїть там кожного дня. У
почекальнi внизу кожного дня чекають люди. Вони приходять туди, чекають,
стоять, сидять. Потiм мандрують на "дубенську рогачку" або вертаються
додому... "Або ви, або ми",- звучать у вухах його слова... А збоку шумить
лiс, спереду миготить яскраве полум'я нiчлiжанського багаття. Далi вправо
i влiво тягнеться велика, оповита темнотою й незнанням земля. По нiй
бiжать свобiдно захiднi, пружнi вiтри. На нiй живуть люди, стоять хати,
ростуть дерева.
- Фi-i-iть! - чути з темноти посвист. Вiтер пiдхоплює його, рве на
шматки й вiдносить. Але кiлька тих шматкiв все-таки долiтає до
Володькового й Кiндратового вуха.
- Кiндрате! Ти вмiєш! Свисни!..
Кiндрат вложив два пальцi пiд язик, i рiзкий посвист пронизав нiч. За
кiлька хвилин з неї Сергiй, але не сам. З ним був ще незнайомий парубок.
- Йдем! - сказав Сергiй не доходячи. Володько й Кiндрат вже йшли без
його наказу. Не питали, хто з ним прийшов. Увiйшли в березовий запуст.
Володько так добре знає цi кущi. Бував тут стiльки разiв... Тiльки тепер
вони мають трохи iнший вигляд. Можливо, це... Ет, знов лiзуть на думку
дивнi згадки й порiвняння. Вiн вже втомлений, але обличчя його пашить вiд
напруження й цiкавостi.
Через деякий час ходи спереду чути слова:
- Стiй! Хто? А потiм:
- Свої!
- Де Карпо з кiньми?
- Там... На Бойковому...
-- Грають дурня?
- Фiльку,чути вiдповiдь.
Далi в кущах заквилила сова. Володько виступив наперед. Йому хотiлося
впевнитись, чи це не запорожець. Нi. То не був запорожець. У темнотi його
мало видно, але все-таки це звичайний нiчлiжанин у великому жовтому кожусi
з виложеним вовнистим комiром. У руцi в нього зложенi обротi. Велика
вовнянка спадає йому майже на очi. Це, мабуть, з Угорська, думає Володько.
Голос хриплий, як у угорщан.
Можливо, колись бився з ними каменюками там, на другому боцi.
Пiшли далi. Кущi все густiшають. Вузька стежка в'ється мiж ними.
Спереду йде обережно угорщанин, за ним Сергiй, далi Володько й Кiндрат.
Ноги майже нечутно ступають по м'якiй землi. Навкруги глибока тиша, тiльки
чути запах диму.
Володьковi нерви помiтно починають грати. Все-таки зустрiч ця не
звичайна. Уявляє собi Йона, все, що було мiж Володьком i ним. Вже наперед
чує його сердиту мову, уривнi, короткi слова. Вже бачить той блискучий,
гострий погляд... Про що будуть говорити? Що скаже та незвичайна людина?
Де вiн був i звiдки прийшов?
Прийшли несподiвано. Мiж густими кущами тлiє багаття, Навкруги в
кожухах, у гуньках, ледве помiтнi при землi, лежать люди. Хтось тихо
розмовляє, хтось коротко кашляє, хтось курить, i його цигарка пiд носом то
розгоряється, то знов гасне. Впало кiлька вiдривних, сухих слiв.
- Знайшли конi?
- Є! Якого чорта! - озвався Кiндрат.
- Хто тут?
Вiд землi хтось швидко пiднявся й пiдступив одразу до Володька.
- Це ти? - почув вiн знайомий голос.- Йон.
- Пiзнав,так само коротко озвався Володько. Всi, що лежали при землi,
почали поволi зводитись. Але на ноги не вставали. Кожний сидiв на своєму
мiсцi. Йон одвернувся й пiдложив на огонь жменю труску. Полум'я одразу
спалахнуло, i зробилось виднiше. Йон i Володько мовчки стояли один проти
одного й дивились на себе. Здається, мiряли себе.
- Та-ак,протягнув Йон.- Часи мiняються... Не сподiвався тебе вже
бачити...
- Мiняються,- вiдповiв так само Володько. Але в ту саме мить почув
голос Сергiя;
- I ти тут? Дай Боже!
- Дай Боже,спокiйно вiдповiв Ганчин голос. Володько подивився в той
бiк. Так. Це Ганка. У кожусi сидить на виверненому пнi. На Володька зовсiм
не дивиться. Вiн на хвилинку знiяковiв. Йон iронiчно, поблажливо дивився
на нього, потiм одвернувся й сплюнув у вогонь.
- Сiдай,байдуже сказав Йон, вказуючи струхлявiлого пенька. Володько
подивився на Йона й присiв. Йон присiв також.
- Мусимо почекати на того чорта... Нiколи в час не прийде,- додав по
хвильцi Йон.
Володько дивиться в огонь. Йому пригадався iнший час... Вiйна, табор
утiкачiв за Шумськом на полi... Галичанин-дiд з люлькою в зубах, що сидить
перед огнем i згадує своїх синiв. Мимохiть пригадав ту нiч блукання помiж,
безконечними рядами возiв, огнiв i наметiв. Тисячi тисяч народу, що
вирував перед його очима... Пригадує свої тодiшнi думки, коли на його очах
родилося щось таке надзвичайне, можливо якраз те, що переживає сьогоднi,
що бачить вже своїми очима, вiдчуває всiма нервами й про що не може
говорити. "Буде колись мир, замовкнуть гармати, народяться й виростуть
новi люди..." Це його колишнi думи. Буде мир. Ось вiн є... Мир. Родяться
новi люди... Так. Ось вони сидять за ним i перед ним, тi самi новi люди.
Здоровi, вибранi люди. Люди, що родилися в минулiй вiйнi, виросли в
революцiї, хрестилися кров'ю, огнем... Вийшли вони просто з нутра землi й
сидять тут, мов тесанi з каменю, коло вогнища. Що хочуть тут робити? Чого
сюди зiйшлися? Хто, яка сила зiгнала їх сюди? Хто вiдорвав їх вiд чепiги,
вiд лопати, вiд цiпа? Чого вони криються, мов звiрi, в лiсах? Чому
сходяться по ночах у нiчлiжанських кожухах з обротями при боцi? Е-е! Хто
на це вiдважиться вiдповiсти. Володько мимохiть глянув на Йона...
- Дивно воно, Йоне,- проговорив вiн.
- Що дивно? - перепитав той.
- Багато дивного... Що ми ось тут... Ти, я i всi ми...
- А може б, починати,- озвався голос ззаду...
Йон на це не вiдповiв. Насупив брови й дивився в огонь.
Всi мовчали також. Тихо. Чути тiльки, як грає в грудях Кiндрата
дихавиця.
- Хотiв з тобою бачитись,- байдуже, непомiтно переходячи з мовчанки до
мови, сказав Йон.Мусимо змиритись.
- А як? - сказав Володько,- Ти ж...
Йон швидко перебив:
- Пiсля за це... Тепер мусимо тiльки сказати: мир! Сергiй тобi казав,
нi?
- Дещо...
- Пiсля розповiм бiльше... Я ось скликав товаришiв, щоб нарадитись...
Чув, чув... У тебе там свято... Будинок... Читальня. Чув, що пан Рона
Кур'єра Iлюстрованого виписав для воякiв... Мовляв, щоб заходили. Там на
нас плюють, а вiн виписує його до читальнi.
Володько мовчить. Що має казати. Потiм тiльки промовив:
- Йоне! Раз мир - мир!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294