Мусимо знайти однi слова. Нi? Я тебе розумiю...
Йон поволi одвернув велику, з бронзове загорiлим обличчям голову. Його
широкi, дужi плечi в ватовому, незащiпленому куртасi також повернулись. Це
значить мир. Бiльше вiв не скаже тих слiв... Досить їх. Вони обидва - i
Йон, i Володько - тяжким досвiдом купили свою згоду. Їх обох тримала в
затисненому кулацi залiзна рука суворої дiйсностi. Вони виростали поволi,
тужавiли, крiпли... Їх серця наливались все гострiшою й гострiшою любов'ю
до цiєї чорної матерi землi. Сьогоднi вони мусять встати на весь рiст...
Так! Сьогоднi вже час промовити слово! Пора!
Нiби вiдчуваючи це, Йон повернувся знов до Володька й подав йому свою
кiстляву, чорну руку...
- Дай п'ять, Володьку! - сказав вiн енергiйно. Володько посмiхнувся й
"дав п'ять". Потиснули мiцно собi руки.
- Хлопцi,казав при цьому Йон.- Ви свiдки...
- Правильно,- прохрипiв Кiндрат.- Коли б чарка... Вже досить ви
дерлися...
Сталося. Це зрештою мусило статися. Iнакше не могло бути. Вони ж обидва
ходили колись на вечорницi. Вони любили одну дiвчину. Вони разом спiвали -
Йон басом, Володько тенором. Вони вчилися в тiй саме сiльськiй, критiй
соломою шкiльцi, тiльки Йон трохи скорше її скiнчив. Вони сходились часом,
коли йшли разом на угорщан. Тiльки Володько якось не звертав уваги на того
Пацюка. Не подобалось йому те прiзвище... Йон також йому не подобався. Був
завжди сердитий i замурзаний. Вони сходились, розходились i забували один
за одного. I все-таки зiйшлися. Довгими, крутими дорогами. Зiйшлися тут,
мiж кущами угорського запусту, де завжди пасуть конi нiчлiжани i звiдки
кожного року чути нiчлiжанськi пiснi.
I ось вони сидять тепер тут... За плечима в них Ганка. Вони обидва,
нiби змовившись, лишили її за собою. Сьогоднi iншi думки в їх головах.
Любов, щастя, спокiй... Цi слова вже втратили для них значення. Перейшли
кордон, що за ним туман, морок, нiч i небезпека. Кожний кущ - небезпека.
Сонце, те велике, рiдне сонце - i те небезпека. Цiла земля сьогоднi пече,
нiби вогнем, їх схвильованi душi. Вони обидва мовчать, але що значить та
мовчанка? Лiс також мовчить, земля також... Небо й зорi - все те мовчить.
Але все має в собi велике життя, що проривається через мовчанку й кричить
особливим криком... Серед цiєї темноти й ночi розпучливо наростає той
згущений крик життя та поволi наповняє собою повiтря, втiлюється в тi на
вигляд байдужi й мовчазнi постатi в кожухах, входить у кожний день, у
кожну добу, у кожне десятилiття. Росте з нього така дика, небезпечна, мов
бочка з порохом, iсторiя, напхана небезпечними людьми, що причаїлись i
чекають, блискаючи сердитими очима...
А... Володько виразно пригадує днi, коли родилась ця доба i її люди.
Мiльйони людей пройшли перед його очима... Вони йшли, спiвали, вмирали...
Їх смерть не може забутись ось, так, як минулорiчний снiг, що згинув i не
стало його. Їх смерть дала нове життя. Вони воскресли й воскресають далi
на полях, де пролилась їх кров, де лежать їх костi, де розпорошено їх дух,
що переходить з мiсця на мiсце й наново втiлюється в життя.
За плечима йшла тиха розмова.
- А ти її бачив? - питає один.
- Певно,чути вiдповiдь.
- Ой... Слухай... Жiнцi не вiр,- зазначив один з тих, що лежали на
землi.
В цей час збоку почулися кроки, i до гурту пiдiйшов ще один. Всi
глянули на нього. Йон швидко вiдiрвав погляд вiд огню й зробив два кроки
вбiк.
- Нарештi,сказав вiн,- Тебе, голубе, посилати по смерть.
Це був Iлько. Володько зовсiм не сподiвався його тут бачити. Поглянув
на нього, нiби змiряв. Iлько також подивився на Володька. Хвилинка
непевностi, але потiм той зрадiв:
- А-а, здоров! I ти тут? - пiдступив i подав Володьковi руку. Володько
мовчки, без усмiшки, без найменшої змiни в обличчi подав йому свою. У
головi пробiгло кiлька думок.
Люди, що лежали в кожухах, поволi почали зводитись. Ганка встала й
вiдiйшла набiк. Кiндрат виступив перед Iлька, мiцно вдарив його правою
рукою по плечi й сказав:
- Де був?
- А тобi що? - вiдступив i сказав Iлько. Йон похмуро глянув на нього.
Володько покинув Iлька й слiдкував поглядом за Ганкою. Вона мовчки стояла
спиною до огню й щось думала. По часi кiлька людей заступило її.
На вогонь пiдкинули ще сухого труску. Полум'я спалахнуло. Люди в
кожухах вiдкидали на кущi густi тiнi. Догори летiли iскри й там гасли.
- Можна починати,- падали слова.
- Ну, можна починати!.. Тодi знов хтось казав:
- Починати!.. Скоро ранок, а ми натомленi. Iнший голос додавав:
- Я сьогоднi цiлий день орав.
- На валах? - питав ще iнший голос.
- Нi. Зорав сiножать. Трава там не росте...
- Є всi,сказав байдуже Йон i всi одразу втихли.-
Добре,додав по хвильцi. Говорив нi до кого... Взагалi. Казав:
- Ми тут,махнув загально рукою,- порiшили зробити нiчлiжанськi сходини.
Покликали кiлькох людей...
Тут Йон зупинився й нашорошився. Люди, що стояли й сидiли навкруги
огню, зацiкавлено подивилися на нього. В цю саму мить Ганка, що була
ззаду, крикнула:
- Полiцiя!
- Хлопцi! Спасайтесь! - крикнув Йон i висмикнув з кишенi револьвер. Вiн
хижо зиркнув кiлька разiв по всiх, потiм пiдбiг до Володька.
- Тiкай! - придушено крикнув йому в обличчя.- За мною! - I сам кинувся
в кущi.
Володько оглянувся за Ганкою, але її не бачив. Вона вже зникла в кущах.
- Стуй! Стуй! - почулося в рiзних мiсцях, пiсля цього впало кiлька
стрiлiв. Звуки їх вiдбилися луною на другому боцi долини пiд державним
лiсом. Всi кинулися в кущi. Володько побiг в бiк за Йоном. Кущi густi. Вiн
швидко розгортав їх, стрибав, перевалювався, плутався.
- Стуй! - почув вiн зненацька майже перед самим носом, але в цей мент
гримнув пострiл, блиснув огонь, почувся рiзкий вигук. За цим впало ще
кiлька стрiлiв, та Володько бiг вперед. Дерся що сили кущами. Галуззя
сiкло його обличчя, чiплялося за одяг. Не було часу на це зважати. Стрiли
й вигуки чулися в рiзних мiсцях. Вiн наскочив на щось м'яке пiд ногами...
Не зупинявся й не дивився, що там було, хоча йому здалося, що то була
людина.
- Це ти? - почув вiн зненацька Йонiв голос.- Бiжи за мною!.. За мною,-
повторив вiн ще раз i побiг. Володько машинально побiг за ним. За ними
чути було ще когось. Йон зупинився, присiв за кущ i тихо, рiзко сказав:
- Стрiляю! Хто там?
- Брось! Це я! - почувся хриплий Кiндратiв голос. Володьковi здалося,
що вiн сказав це зовсiм спокiйно. Йон зiрвався й побiг. За ним Володько, а
за Володьком Кiндрат. Скоро вибiгли на край запусту. Йон на хвилинку
зупинився, махнув рукою.
- Так просто! - тихо проговорив i подався через сiножатi. У запустi все
ще чути було окремi вигуки й час вiд часу стрiли. Але то було вже за
плечима. Спереду стояв густий, високий державний лiс, i вони втрьох
побiгли на нього.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294