Бо
зараз не чеснi люди бiй ведуть, а, пробачте, тi, що не працювати, а
грабувати хочуть. От що. В тiм-то й бща. Кажу, люди мої! Бiда тепер тому,
що всi чеснi люди не хочуть кидати отiєї самої землi, яка вже для них не
радiстю, а прокляттям стає. I ще найважнiше, що нема в тих людей шани до
себе, не чують сили своєї.
Старий я вже i не маю сили починати все наново. Але я вже бачу, що
треба робити. Свiт новий настає i ми, хто знає, чи будемо в ньому голос
мати. Але дiтям своїм наказую: дiти! Мусите перш, нiж торкнутися землi,
пiзнати себе. Вчитися мусите. Всi до одного. Чуєте? Всi до одного. Не на
панiв учитися, а на господарiв, на докторiв, на потрiбних i чесних людей.
От воно. А то здоровий чоловiк землю рив, а гультяй з паном власть
держали. I вони вмiють держати її. I тепер гультяй з паном бiй веде,
грасує по наших полях, по нашiй працi, а ми сидимо i мовчимо. I нас
затопчуть, бо ми ще не вмiємо обстояти за себе. Але кажу: правда завжди
наверх вийде. Прийде час, i ми, люди мої, чи нашi дiти до голосу прийдемо
i своє государство востановимо. Це стане, бо ж iнакше не можна буде жити.
Солодко i радiсно чути Володьковi розумування батька. Може, вони i не
такi, .як треба, але вони все-таки правдивi. В них нема фальшу. I головне,
вiн дiйшов до цього сам. Нiякi книги, нiякi вчителi чи оратори. Боже мiй.
Скiльки в цiй людинi розумного, доброго, справедливого. Яка непереможна
воля жити. Всупереч усьому. I не тiльки жити, а рости, ширитись.
Ось не встигли одгримiти гарматнi перегроми i Матвiй знов зводиться на
цiлу свою величину. Поширилися чутки, що деякi пани поспiхом землю
розпродують. Кажуть, що й угорський пан хоче продати добрий шмат поля i
лiсу. Одної недiлi Матвiй бере в руки палицю i ступає своїм розмашним
ходом на Угорщину. Пiшов i оглянув молодий запуст. Кусочок чималий. Цiлi
двадцять десятин в одному загонi. Цiна, кажуть, тисячу карбованцiв
десятина. Це ж просто даровизна. Купляти!
Люди кажуть:
- Ее, знаєте! Хто його знає, як ще воно буде. Думаєте, що той гетьман
вдержиться. Наврат. Раз проти народу - баста! Тут чоловiк стягатиметься,
купуватиме, а прийдуть iншi й вiдберуть. Нi. Таки лiпше вже зачекати.
Вагання Матвiя збiльшується i збiльшується. Вчора перед вечором заходив
Стратон.
- Дайбо здоров'я! Чули, що зробили з Мощаницею? Приїхав он з Дерманя
Титко. Чорно зробили. Нiмцi. Це останнє слово вимовляє Стратон таємничо.
- Чужа кров, що ж... А що робить наша власть? Кажуть, Таксарi почали за
свої розбитi тартаки впоминатися. Воно понятно, але, що можна зробити
таким способом, як вони задумали. Послали в село нiмцiв, щоби контрибуцiю
для жида стягти. Мощаничани виставили за селом кiлька "пулiмьотiв" i
сипнули по нiмцях, бо ж знаєте... Коли вже вони прийдуть стягати
контрибуцiю, не проси змилування. Зате, по кiлькох днях, до села прийшла
цiла нiмецька рота. Виловили матросiв i iнших главарiв, зачинили їх у
магазинi i живцем спалили. Кажуть, живих людей у вогонь кидали.
Матвiй подумав.
- Не вiриться, щоб це правда була. Де ж видано, щоб живих людей палили.
- Ну, знаєте. Хто його знає. Титко каже, що йому самi мощаничани
розказали. Все, каже, село розбiглося. Хто куди бачив. I кобто покарали
винних. А тож невинних якраз; бо хто винним чувся, хiба дурний дома
сидiти.
- Нi,сказав Матвiй,- Не втримається ця вдасть. Он усе бiльше про
большевикiв гуторять. Тi золотi гори обiцяють, а цi вiдразу з нагаями та
канчуками заходилися.
Вiд цього часу Матвiй занехтує думку про нову купiвлю землi. Вiн весь
стурбований. Оповiдання Стратона вплинуло на нього надзвичайно. Вiн знає
Мощаницю, знає людей з неї. Колись навiть купив у одного мощаницького
дядька корову. Дивний свiт для Матвiя настав. Незрозумiлий. Вiн знав свою
силу i вагу i вперто, смiливо йшов вiд перемоги до перемоги. Але настають
часи, що вимагають iнших сил i iнших борцiв. Матвiй розумiє це, але не чує
бiльше сили вступити в лави нових змагунiв. Вiн починає розумiти, що
змагання тепер не за землю, ту, яку вiн десятини сточував та тiсний
родинний вузол в'язав, а за право влади над тiєю землею. Вiн поволi
починає розумiти, що й вiн не був паном своїх мрiй, а був вiн лиш
знаряддям якихось вищих вiд нього сил, якi щойно тепер зводять жорстоку
боротьбу за втримання влади над ним. А що ж вiн? Невже вiн чесний,
справедливий працiвник, що рiс, як росте дерево знизу доверху, не має сили
озватися за право своє? Мабуть, так. Мабуть, не має вiн тiєї сили. Вiн не
має змоги вiдорватися вiд скиби, з якою цiлинне зрiсся. I тому ходить вiн
тепер якийсь безрадний, якийсь пригноблений.
За пару днiв прийшлося поїхати до Кордишева до млина. Виїхали з
Володьком раненько. Дзвiнкий лiтнiй ранок. Тиша. Сходить потужне сонце.
Лiс жолобецький спiває небуденну пiсню, хоч вiчно одну i вiчно незмiнну,
їдуть долиною над рiчкою. Над рiвною зеленню лугiв вигойдується туман.
Зрiдка вилiтають з молодого очерету чайки, попадають пiд зливу раннього
промiння i там виблискують срiблом своєї барви. Якi вони вперто
неспокiйнi. Скiльки настирливостi. Хижi їх голоси скаржаться i плачуть
сердитим плачем.
За цiлу дорогу мало зустрiчають людей. Не видно революцiї. Здається,
вiдгула вiйна, вернувся мир, спокiй. Он на лiвому схилi долини хвилюється
пшениця жолобецького пана. Мiж нею цвiтуть волошки i червонi маки. На лузi
та очеретi цвiте дика коситинь. Спокiй.
Коло млина, як звичайно, завiзники. Сидять на сонцi селяни, курять,
регочуть i очiкують своєї черги. Знаходяться такi, що знають Матвiя.
- Ааа, дайбо здоров'я! Як маємось? Що доброго, дядьку Матвiю?
- Та звичайно. Доброго тепер не жди.
Матвiй з Володьком зносять мiшки, важать їх. Завiз великий i зараз
змолоти не вдасться. Прийдеться залишитися на нiч. Ось тiльки пiдживляться
конi, й назад. Володько поїде, а Матвiй залишається.
Поки пiдкормлюються конi, Володько йде оглянути млин i став. Дещо
нагадує йому Лебедщину, але тут став значно бiльший, глибший. Стависько
також велике. Вода в ставу чиста так, що видно дно i зграї рибок. Над
ставом крутяться i кигикають чайки. Володько сiдає на самому краєчку
дерев'яної запруди i вдивляється в прозору воду. Онде лiзе рачок. Так
давно не бачив цих цiкавих тваринок. Йому приємно сидiти так на сонцi i
бачити життя, що нагадує дитинство. Але разом, яка велика рiзниця мiж
теперiшнiм i колишнiм. Як неймовiрно далеко пiшло життя наперед. За цей
час вiдбулася вiйна, почалася революцiя. Мiняються влади. Змагає до
самостiйностi його пробуджена країна i от-от здобуде цю самостiйнiсть.
Вона вже вважається самостiйною i Володько її громадянин. Вiн уже це
розумiє i йому навiть приємно це розумiти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294