Вилежалась земля, та й конюшина сама додає сили...
Вiд дороги ген аж туди на горбок тягнеться борозна. Налетiли галки,
ворони, шпаки. Скачуть борозною, по скибi, вибирають з землi борознякiв,
б'ються... Надiйде Матвiй, птахи зiрвуться, облетять дугою й знову
осядуть. А хитриш з них лишають гурт i йдуть борозною за Матвiєм.
Он по дорозi хтось iде.
- Дай Боже здоров'я, дядьку Матвiю! - гукає подорожнiй. Це Карпо з
Дебрi.
- Боже поможи!
Матвiй на хвилинку зупиняється.
- Спаси-Бiг! - вiдповiдає. Голос його вже досить втомлений й нерiвний.
- Добре ореться? - питає Карпо.
- Е! Не дуже. Тверде.
- Що будете на ньому сiяти?
- Картоплю, думаю, посаджу на зарiк.
- Але тре буде вироби...
- Та певно. Ось виорю, за зиму вимерзне, пiдвезеться трошки гною. На
весну ще раз переверну та роздеру трояном, i буде...
- Досить працi з тим...
- Що ж. Без працi нема нiчого. Життя.
Карпо вже зупинився й хотiв би погуторити. Вiн постояв би з приємнiстю,
вийняв би папiрка, закурив би. Пiсля, уважно спльовуючи, розповiдав би
докладно про погоду, про те, яка то була торiшня осiнь, а яка тепер, про
те, що пашня трошки нiби подорожчала, що "проклятюща марка" все падає i
падає... Ось скоро добрi грошi були, а тепер смiття, що гидко в руку
взяти... При цьому не оминув би "правлєнiє" й "чортових панiв"...
Але Матвiй не виявляє намiру стояти й галакати отак на пусто. Робота
сама не зробиться. Треба орати. Обертається, жене конi й решту слiв вже на
ходу вiдповiдає Карповi. Нема на гутiрки часу, нема...
Матвiй краще ось обдумає своє. Не можна випустити з рук господарство,
коли нема кому перейняти його. Старий не старий, слабий не слабий - тягни
й все. Ось хату нову, аж кричить, ставити треба. Тулиться чоловiк в отiй
норi вже стiльки лiт, нема де навiть костi протягнути. Вже дерева нiбито
навозив i цеглу вже замовив. Ось тiльки прийде санна дорога, треба буде
перевезти. Не можна опускати рук... Треба тягнути, коли Бог хотiв, щоб вiн
i на старiсть не мав якоїсь змiни. Може, хiба аж той найменший пiдросте'.
А цей... Не буде з нього для хазяйства толку.
Згадав Матвiй Василя. Згадав його таким, як бачив востаннє. На тому
каштаному... Ех! Минулося, як сон. Прогуло, прогримiло й тiльки голод, мор
i чорнi круки лишились... Пригадав, якi-то недавно були роки, коли за пуд
ячменю десять хур колючого дроту та хуру гарматних щитiв який-небудь Iван
Штука з Сапанова давав. За сiллю люди по сто верстов ходили. Такi-то
пережили роки, i все даремно.
А може, й нi. Побачимо, що буде далi.
- Вйо, Сiра! Тягни, тягни! - проговорює старий до коней.
Сусiди виходять, дивляться, як працює Матвiй, говорять:
- Бач. Батько поле оре, а син комедiї виробляє. I розумний старий, а.
дурний. Дав би я йому таку комедiю, що не знав би, де свої зуби збирати.
Заманулось сина зробити паном, а тут вiн не пан й не Iван... А сам як
тягнув плуга, так i тягне...
Володько не спав довго. Коли сонце досить високо пiднялося, встав,
швидко помився, поснiдав i пiшов на поле змiнити батька.
- Йди, йди! - казала Настя.- Де ж видно, щоб старий весь час тягнув. I
коло хати стiльки працi, що тiльки Господоньку, поможи!
Коли Володько вийшов, Матвiй вже Зорав досить порядний шмат.
- Будеш орати?- спитав старий.
- Поорю.
- Тiльки отам, на закрутi, притримуй добре. Скоро обiд. Конi втомилися.
Тверде, як камiнь. Коли б то Бог дав, трохи протягнула добра година...
Добре було б отам пiд Угорщиною зяблю заскородити. Навеснi тодi краще
ореться... Пiд лiсом просянисько також варто привести до порядку. Пнiв там
стiльки. Колись, було, як мав ще силу, пiшов i повикидав. А тепер хай ще
гниють... А озимина, здається, гарно зiйшла, коли б тiльки зима порядна
видалась. Змiнилися нашi зими, змiнилися. Не знаю, що то сталося, але,
бувало, оце по Михайлi як прийшли морози, як замерзла земля, як впав снiг,
то аж на весну зiйшов. А тепер дивись: дощ, дощ... Земля не замерзне,
впаде снiг, полежить, згине, знову нападає по колiна. Земля не замерзла, i
пашня випрiває...
Ще довго поволi оповiдав Матвiй Володьковi. Хотiв, щоб трошки й конi
вiдпочили. Натягнулися досить, аж мило на них зiйшло. Оповiдав, що i де
має зробитися, що на весну будуть сiяти, про колишнє... А коли трохи конi
вiдпочили,
сказав:
- Ну, тепер пiдеш. Як доореш сьогоднi, то завтра заволочиш зяблю...
- Я завтра думаю пiти до Крем'янця,- сказав Володько.
- А то ж чого? - пiдняв трохи голову Матвiй...
- Дiстав он листа. Вибори будуть, так кличуть мене до мiста на
нараду...
- Вибори? Якi то вибори?
- До сойму вибори. Вибиратимуть послiв. Голосування
буде.
- Таак? То ти, значить, пiдеш? Ну, то я скажу Хведотовi, щоб заволочив.
Худобу вижене стара, або й я сам. А якi там будуть посли?
- Та ще й я не знаю. Пiду, послухаю, що там будуть казати. Треба своїх
людей пiслати...
- Ну, то напевне. Толку з того буде стiльки, як i торiшнього снiгу, але
хай все-таки йдуть. Колись i до думи вибирали. Он з Людвищ одного вибрали.
По тисячi рублiв на мiсяць дiстав, каплицю .виставив муровану... Тiльки й
лишилося по його послуваннi. Навiть господарем порядним не став. Мав грошi
в банку, прийшла революцiя - й все пропало. А хату й господарство пiд час
повстання спалили. Тепер жебрак.
- Ну, а як там твоя вистава? Вдалося то? - запитав Матвiй наостанку.
- Добре було, тiльки багато мороки.
- Зiбрали якiсь грошi?
- Сто двадцять тисяч.
- Ого. То було дiло. А що з тих грошей буде?
- Розплатились за все, а п'ятдесят тисяч на "Просвiту".
Матвiй не сказав бiльше нiчого й вiдiйшов. Володько залишився орати, а
одночасно обдумував свої справи. Треба було пiти в село й зробити там
порядок. Все так i зiсталось на купi. Може, хоч Сергiй надумається та пiде
до Якова. Треба розтягнути та повiдносити позиченi дошки, треба вiднести
перуки. Ну, це Володько зробить завтра...
Треба було й до Левинських навiдатись та подивитись, який то у них
настрiй. Цiкаво було б взагалi послухати, що говорять в селi...
Пiсля Володько пригадав Женю й Ганку. Обидвi стояли в його очах, i не
знав, за котрою побiгти. Женя вже ось скоро вiд'їде, а Ганка лишиться.
Женя весь час нiби жартує, нiби кпиться. Весела, в'юнка, говiрлива. Ганка
пружна, мов тятива, i гаряча. Її очi завжди горять, завжди бiгають... Уста
її вогкi й соковитi, груди молодi й пружнi.
- Вйо, Карий! - пiдганяє Володько коня. Йде борозною, тримає в руках
чепiги, на шию зачiпив вiжки. Конi поволi, тяжко ступають... Копита їх
грузнуть в землю. Доходить до кiнця поля, обертається, викидає плуга та
деякий час йде вiльно. Блискуча плита вiдбиває соняшний промiнь. Часом
Володько вiдкидає на ходу з-пiд градiля пирiй, що за якийсь час наб'ється
туди. Пiсля, дiйшовши до другої борозни, зручно хапає за праву чепiгу й
ставить знову плуга.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294