Над самим своїм оком вiдчув го стрий дотик камiнця.
Хвильку нiчого не бачить. А коли вiдкрив очi, угорщани були пiд самим
носом.
Дерманцi рухнули навтiки. Угорщани за ними. Крик, свисти. Камiння
сиплеться за втiкачами. Володьковi тече з чола пiт i кров. Нагнув наперед
голову, щоб краплини спадали на землю, хоронив сорочку вiд плям - мати не
мусять знати. Нащо?
Аж на горi зупинилися. Угорщуки добiгли до буди i там застрягли.
Володько нагнувся.
- Ах, Боже! - вигукнув Їлько.- Володьку! У тебе цiле чоло розколоте...
- Ааа! То нiчого. Але я й йому рiзнув. Бачив, як бебецнув... Як снiп.
При по воду!..
Iлько пустився в Мозолянку по воду. Угорщуки гасали навколо буди, i по
хвилинi з неї задимiло.
- Володьку, Володьку! - кричить Хведько.- Твою буду запалили!..
Володько глянув туди, тримаючи праву долоню над правим оком. Через
пальцi сочилася кров i маленькими пружками стiкала i капала.
- От, зволочi! - з притиском вирвалось з його уст.- Васииилюю!
Василююю! - почав гукати.
Дим над будою звiвся, мов верблюд, двома горбами i все вище та вище
вiдпихав блакить. Сонце смажило боки землi з найбiльшою увагою. Навiть
пiльнi коники цвiркуни i весь народ трав'яний середнього лiта принишк.
А буда розпустила огненнi крила i, здавалось, бажала пiд блакить за
димом зверстися. Василя нiде не було. Це Володько лиш так, щоб настрашити
угорщукiв, кричав.
- Чекай, чекай, сто болiв тобi в ребра! - гукає Володько.- Ми ще вам
покажемо!..
Але угорщуки виразно святкували свою перемогу i, налюбувавшись
видовищем огню, дико, рiзко викрикнули мерзенну лайку i побiгли...
Бiгли стрiмко, сильно, як могли, нiби за ними хто гнався. Нiмий послав
їм навздогiн своє: - Та-та-ауааа! - та кiлька камiнчикiв.
Iлько принiс у шапцi воду. Гнався, мов навiжений, бо вода утiкала.
Володько мив чоло i цiле обличчя, але бракнуло води i вiн недомитий
виглядав на недомальований образ. Ще раз погнав Iлька в Мозолянку.
А корови паслися разом. Небезпека ворожого нападу днала усiх. Пiдiйшли
до буди. Огонь, мов пес голодний, обглодував крокви та лати. Нi одної
соломинки не лишилося.
У повiтрi лiтали кусники ватри i чути запах згарених Володькових лахiв,
що були захованi в будi.
Разом з будою догоряв i день. Над лiсом знялося сонце, б'є боєм
промiнняним на всi боки; тiнь вiд дубiв довшає, сягає спочатку паринини
Кушки, далi розтяглася й до Матвiсвоi. На угорських полях хтось виспiвує
протяжну, голосну пiсню.
I коли сонце запало за лiс та увiнчало його короною велетенської
пожежi, до Володька вийшла Катерина, щоб допомогти пригнати до дому товар.
- А це ж хто такий дурний спалив буду? - здивувалась Катерина.
- Угорщуки. Напали на нас чорти i геть усе розбили,- каже Володько.
- А ви ж де були? Не могли їм накласти?
- Добре не могли. Їх десять, а нас три... Спробувала б ти їм
насипати...
- А над оком у тебе що? Господи? А сорочка! Дадуть тобi мати...
Каменюкою дiстав, що? А що, коли б в око вгаздилив?.. Такi дурнi
хлопчиська.
- Ну, що ж... Вiйна...
- Вiйна, вiйна. Шмаркачi такi i вже вiйна. Аби вам нарiзав у сiданку...
Та якби нарiзав, знав би один з другим, як воювати.
- Ет, що ти тут тямиш... А що ж? По-твоєму, вони нападають на нас, а
ми... Що ми? Маємо їх ласки просити, що?
Корови вели пов'язаними на ланцюгах. Дорожинка вузька, то треба
обережно. Дома "зводини". Зводили клуню, i Матвiй кликнув людей, щоб
помогли звести стовпи та платви. Сам перевiз половину панської клунi, сам
додав матерiалу, сам потесав, подовбав, поскладав, тiльки сам не потрапив
звести. Кожна сила має свої межi.
На зводини зiйшлося доста народу. Гармидер, жарти. По працi вечеря i
чарка. У хатi мiсця мало, тому зробили столи з дощок у клунi. Клуня
велетенська, не дильована, однi стовпи, платви, бальки та крокви. На
крайнiй вiд сходу кроквi тичку з великою китицею квiтiв прибили.
Обсiли навколо столу. Настя спiдницю пiдтикала, рукави позакачувала i
носить мису за мисою. Матвiй ще не висох вiд поту, з прилиплою до спини
сорочкою розливає горiлку.
- Щоб сто лiт стояла, повно кiп мала, нi грому, нi огню не боялася! -
пив дядько Стратон.Гура!
- Гураа! Вiват! Хай жиє! - пiдхопили хлопцi.
Чарка за чаркою кружляла навколо столу. Побажання, жарти, а далi
вдарили пiсню.
Впала роса i туман спустився нечуйно та розклався вигiдно над долиною.
Та туман яром котиться,
Гей! Краще жить нам хочеться!..
Зоря вирвалась з самої глибини неба i, розтявши синю дорогу, внизалася
у сталеву лiсову стiну. Туди ж добiгають, вдаряють i пiнявою луною котять
у глибiнь хащi, розлогi парубоцькi пiдголосники. Стратонiв Максим, Хомiв
Мирон, Василь, а за ними старшi - збили вирву шалену, широку, незрiвняну
нi з чим.
Ет-тоє звiвся за столом на куцi у порваних штанях ноги. Свiтло лампи
б'є в його заплилi маленькi очi i вони клiпають та горять, нiби сполоханi,
а шпаковатий його чуб задерся назад. Правиця з тяжким залiзним п'ястуком
звелася догори i твердо лягла на ляду столу.
- Слухайте! Ет-тоє, хочу сказати... Цитьте там! Гей! Замовкнiть! Хочу
сказати... ет-тоє - ми "сьогодня" звели клуню! Так. Ми звели клуню. Всi
ми, всi що є, ет-тоє, за цим столом. Ми звели клуню Матвiєвi Антоновичу
Довбенковi, которий - всi знаємо - господар - дай Бог нам усiм таким бути.
Да! Ето вєрно. Господар вiн чесний, звєсно, порядошний i слово має тверде
i важке. Скаже i руб... Кожне слово - грошi... От все одно, що, примiром,
аблокат який, що перед самим судьйою царським встає i рiже межи очi
правду. Бо де правда, там Бог, а без Бога нi до порога. Так сказано у
святих древнiх книгах.. А тому встав я сьогодня отут, щоб якось, як то
кажуть добрi люди, та й, ет-тоє, закон нашої землi хоче - встав, щоб
випити ще одну чарку за здоров'я нашого товариша i господаря Матвiя...
Многая лiта!
На пiдтримку всi гримнули: "Многая лiiiта, многая лiiта!" - Стратон аж
руку пiдняв, нiби регент, i розмахував нею поволi за спiвом.
Матвiй заскочений i знiяковiлий. Його дебела постать завовтузилася поза
плечима гостей...
- Ет,помахував вiн незручно лiвою рукою, бо у правiй пляшка з
горiлкою...- Все то нi до чого... Ет!..- i знизував вибитим плечем. -
Чоловiк, знаєте,- казав вiн,- на те й родиться, щоб бути добрим i порядним
господарем... А що ж, а як же ж!.. А я робив, скiльки мiг... Дiти
виростуть, хай далi роблять... так.
А Володько, поприв'язувавши ланцюгами корови, жадiбно накинувся на
миску паруючих галушок з молоком.
- Господоньку, Господоньку! - загомонiла Настя, глянувши на його чоло.-
I хто тебе отак позначив? Ти, вiтрогоне!
Володько краще змовчить. Сидить на порозi, бруднi колiна повилазили зi
штанiв, на колiнах гаряча миса. Сьорбає її i наслухує гармидер у клунi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294