Ноги ще не болять i хоч дорога ще далека, але i часу
шмат добрий. Ах краще хай собi їде.
Але дядько не так думає. Вiн цiкавий, що це за мандрiвник такий з
торбиною на плечах та палицею в руках. Порiвнявшись з ним, притримує
конята.
- Дзiньдобри! А куди, хлопче? - питає високим викриком.
- До Дерманя,- просто вiдповiдає Володько.
- Ого! То ж то буде далеко! То ж то десь онтуди... Аж за Мости. А ти ж
звiдки?
Володько вiдповiдає одним словом. Дядько цiкавиться далi i довiдується
про все. Вiн дивується, що батько пустив такого хлопця в дорогу.
- Онтам он, коло мостiв, знов чоловiка вбили. Теж часи настали. Просто
вбивають, та й годi.
- Мене не вб'ють,- каже Володько. Дядько галасає на цiлу губу. Володько
йде при возi. Нарештi дядько спохватився.
- Пробачай,каже вiн.- Нема на чому сiсти, але, як хоч, примостись отам
на лютринi. Все-таки трохи пiд'їдемо. Я тут недалеко, верстов двi. З
Гiсерни.
Володько сiв спиною до дядька i звiсив ноги назад. Приїхали до Гiсерни.
Дядько лишився, а Володько посмаляв далi. В полудень досягає Зеленого
Дуба. Це половина дороги. Вiдпочив i пiдживився. Тут починається справжня
Волинь. Там з-саду за лiсом ще Подiлля. Iншi люди, iншi краєвиди. Спереду
Волинь. Сувора, тiнна, стара земля. Люди бiльше похмурi, менше говiркi,
але дебелiшi, рiвнiшi й охайнiшi. Села кращi почнуться. Ось тiльки
минуться пiски, почнуться хмельницi, плантацiї цукрових бурякiв. Бiльше
критих залiзом хат, менше соломи.
Володько чує цю землю, бачить її красу, її радiсть i горе. Вiн
наближається до того мiсця на землi, де вперше побачив свiтло сонця та
вiдчув першу радiсть життя. Зате цiле його єство повне вдячностi до цього
клаптя великої своєї батькiвщини.
Довга, тяжка дорога. Надвечiр ноги вiдмовляються йти.
Торбина стала значно тяжчою. Кiлька разiв вiдпочивав i аж поночi
опинився на дерманських полях. Але ноги мов дубовi. На щастя, вiтер
зiрвався i попихає його в спину. Через темноту збився з дороги i замiсть
на Запороже попав десь на Тихонцi. Довго лазив по чужих городах i дражнив
собак. Нарештi натрапив на якусь хату, де ще свiтилося. Там, мабуть, були
гостi. Щось пили, їли, гомонiли. Володько застукав у вiкно. В темних
дверях сiней з'являється дядько.
- Ти, стало бути, як? На хрестини? - питає дядько, не бачучи Володька.
Вiн хитається i тупцяє, нiби стоїть на гарячому. Володько починає
вияснювати, чого бажає. Голос його за довгу дорогу ослаб, i дядько довго
не може розiбрати, чого той хоче.
- Ага! - нарештi зрозумiв дядько.- Так ти, стало бути, зi скубентiв?
Ти, значить, вобче, так сказати, до нашої семинарiї в образованiє йдеш.
Правильно! Харашо! А може, чарку горiлки? Хаарошая! Первий у нас самогон.
Послєдня новость сезона. Панiмаєш? - i вiн сплюнув через порiг.- Таки нi?
Ну так, Гануню! - гукнув вiн до хати.- Покажи йому навпрошки, щоб махнув
отак через займиська та пiд гору. Там буде видно. А ти ж, пробач, чий
будеш? Яка твоя личность i фамилiя? Ооо! Матвiїв! Отого, що у Тилявку
вибрався? Почому не знать! Знаю! Так ти сам його накоренок? Це тобi от i
на... А я думав, яка очмана по вечорах шляється. А то аж iз Тилявки.
Га-нуууню! - пiдняв вiн голос.- А покажи йому, та виведи. Це ж Матвiїв.
Вiн до Єлисея Гуци прошкує, просто з Тилявки п'ятдесят, диви, верстов
учухрав.
Гануня нарештi з'явилася. Провела Володька над долину i показала куди
йти. До дядька свого прибув Володько аж пiзно вночi. Ледве достукався, не
хотiв їсти, скинув зi себе верхню одiж i, зовсiм знесилений, лiг на
тапчанi спати.
Рано на другий день Володько прокинувся, а вставати не хочеться. Ноги
його попухли. Лежить, протягається, вслухується до болю в них. День
яснiший вiд вчорашнього. За вiкном вiтер похитує гiллям горiха i шкрябає
ним о бляшану стрiху.
Пiсля встає, снiдає, оповiдає останнi новини з Тилявки. По снiданку
рiшає вiдвiдати школу.
Виходить через затильнi дверi на садок. Сливи обсипанi синiми
соковитими овочами. Яблунi ледь втримують свiй тягар. По листi розлита
холодна роса осенi.
Володько йде вниз через Мотрин садок та Ляшове займисько. Старi, косатi
берези ряботять жовтавiстю i час вiд часу з них зсипається кiлька золотих
лусочок. Сходить вниз, iде берегами до монастиря. Пiд монастирем ставок з
острiвцем посерединi. На острiвцi та навколо ставка старi осокори. З їх
листя капає роса i по гладенькiй, чистiй поверхнi ставка викреслює рухливi
кола, що швидко збiльшуються, взаємно перетинаються, добiгають до берега i
там никнуть. У водi вiдбивається синє небо з ковтунястими хмарами. З
осокорiв спадає лист, падає на хмарини i, здається, разом з ним пливе пiд
берег.
Володько йде далi. Ось подвiр'я школи. Кiлька великих дверей. Коли б
Володько знав, у котрi з них входиться, то вiн одразу б увiйшов. А то став
i вагається. Острах його бере. Вiн ще ж нiколи не входив у такi великi
дверi. Хто зна, що там за люди за ними. В кожному разi не такi, щоб
Володько почувався перед ними гаразд. Вiн приготовив своє "свiдєтєльство"
i шапку зняв. Ну, Володьку! Смiливо вперед! Добре. Вiн одважився, виходить
по кам'яних сходах, вiдчиняє великi, бiлi з мiдною клямкою дверi i входить
у коридор.
Школа вже почалася. Тiльки що скiнчилася перерва, по класах гудуть
школярi. Коридором бiжать до класiв учителi. Коло вiкна стоїть священик i
розмовляє з молодим кучерявим у галiфе панком. Священика Володько знає. Це
ж дерманський батюшка. У нього на устах вiчно насмiшкувата мiна. Здається,
вiн не розмовляє, а кпить. Володьковi не хочеться самому пiдходити до
батюшки, але той помiтив його.
- А тєбє чево? - питає Володька. Володько нiяковiє, цiлує батюшку в
руку, подає своє свiдоцтво i каже:
- Я, батюшка, хотiв би записатися до школи. Нашу школу я вже скiнчив, i
ось тут свiдоцтво.
I батюшка, i той другий у галiфе розглядають свiдоцтво. Володько
стоїть, мов на шпильках. Йому здається, що саме тепер важиться його доля.
Батюшка перечитав i каже:
- Так, так. А ти чей? Володько сказав.
- Ааа, его тот Матвей, што в Тилявку виєхал? Знаю. Ну, а как? Єсть там
у нас какоє мєсто? - звертається до кучерявого панка.
Той хитає головою. Володько запирає дихання.
- Нєт мєст. По трi на партах сiдят,- заявляє панюк.
- Господiн учiтель,- просить Володько.- Я так далеко йшов. Ми були з
татом перед двома тижнями i нам сказали, що школа аж за два тижнi буде.
- Ето да! Но тєпєр нєт мєста i канєц. Нет. Понял? Їдi сєбє дамой.
- Гаспа...
- Нєт, нєт, нєг! Нельзя! Школа переполнена! - заговорив батюшка. -
Слишiш же, што нєт мєста?
Пiсля цього батюшка i кучерявий панок пiдходять до класiв. Володько
залишається сам на коридорi. На душi в нього тягар. Вiн зовсiм не
допускав, що i тут можуть бути перешкоди.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294