Дещо гiршою була для Володька спочатку учителька, що iнколи замiняла
чоловiка, не злюбила вона того хлопця, звала, як i всi, дерманом, але яiс
тiльки почала "питати урок" - змiнила свiй погляд на нього. У той самий
час, коли її пестунчик Євгенчик, що ходить уже третю зиму, читав свою
"Умную ворону" по складах, Володько вичитував її з такою легкiстю без
книжки, нiби вiн говорив перед мамою "Отче наш".
- Вiдiш? Вiдiш? - казала учителька до Євгенчика.- i тєбє нє стидно? -
Євгенчик опускав свого тоненького носика i мовчав. Але й Володько мовчав
також, немає чим пишатися, на ньому дуже незграбний, старий, полатаний
мамин жакет з довгими рукавами, i вiн нiколи навiть тих рукавiв не
закачує.
- Чому ти так тримаєш руки? - питає його одного разу учителька.
Володько встав, почервонiв i мовчить. А учителька, як на зло,
допитується:
- Почему ти їх ховаєш? Ану, покажи руки? Показує, вони тремтять, мiж
пальцями струпаки.
- Чесотка? - питає учителька. На щастя, її не розумiють, а вона каже
Володьковi зайти до неї по школi.
Скiнчилася наука, Володько стукає до її дверей, серце б'ється, обличчя
паленiє. Вiдчиняються дверi i вiн, нi живий, нi мертвий, вступає до
кiмнати. Як тут гарно та пишно! Яка чудова, блискуча пiдлога! Якi на
стiнах картини! I стiл, i стiльцi. Володько нiколи ще не був у такiй
кiмнатi i вiд цього робиться йому ще соромнiше.
А учителька каже:
- Володя! Ти нє бойся! Всьо будет харашо! Вот тєбє запiска, пусть атєц
купiт лекарство i ти будеш здаров....
Володько взяв записку i вийшов. I навiть не подякував. Забув. Iшов
додому, як у чаду. А Матвiй, хоч не хоч, мусiв запрягти конi i їхати до
Шумська до земської лiчницi; там дали йому здоровенну пляшку рiдкої сiрки.
I всi лiкувалися. Володьковi здавалося, що гiршого вони ще не переживали.
А як випав снiг - школи не можна впiзнати. Навалил? стiльки дiтвори, що
анi сiсти, нi стати, нiби у церквi на велике свято. Учитель безрадний. У
класi мокро, тiсно, душно й погане повiтря. Голос учителя тратиться, нiби
у виложенiй подушками хатi. I знов верталися, i знов писали палички. На
щастя, учителька пильнує Володька, дає йому зi своєї збiрки книжечки,
вчить любити "отечество".
- Читай,казала,- з тебе вийдуть люди,- i при тому гладила своєю тонкою,
нiжною, бiлою ручкою по його шорсткiй, розпатланiй головi.
I Володько читав: "Отечественная война I8I2 года". "Цар Освободiтєль".
"Кутузов". "Оборона Малахова кургана". Пiзнавав "родiну", її минувшину, її
славу, а пiсля все то переказував дома.
Дiстав Володько i чоботи, дуже ними радiв, але влазив у них по самi
клуби. I коли замiтало дорогу, вiн ледве сунувся в них по глибокому снiгу.
Як все-таки недобре, що ми вибрались так на поле, думав не раз. А
вернувшись, перемерзлий i голодний, скидає швидко шкарбуни, влазить на
пiч, спускає ноги над розiгрiту плиту, їсть хлiб з олiєю, а наївшись, бере
малу нафтову лампочку на комiнок i там читає або пише.
А взимi Матвiєвi сталася ще одна пропажа.. Пiд ожередою соломи надворi
стояв вiз, i однiєї ночi зняли з нього колеса. Матвiй i це промовчав.
Догадувався, хто це зробив, але терпiв. Крутi, жорстокi днi. Матвiй
зацiплює зуби. Жене вперед! Їде знов до каменю, до лiсу, б'є, рубає, теше,
звозить. На друге лiто мусить конче звести клуню.
Свята минули без святочного, без свiжини, без скоромного взагалi, без
чарки. I єдина святочна рiч: Володько почав ходити до церковного хору.
Його вибрали. Вiн спiвав на Рiздво у церквi "Христос рождається, славiте".
ТАКА ЗЕМЛЯ
Одного дуже морозного передвечора при заходi сонця в сiчнi сталося
надзвичайне видовисько: з того мiсця, куди западає сонце, повставало i
зводилося високо в небо три величезнi, огненно-червонi стовпи, що,
здавалось, пiдпирають цiле залiзно-тяжке небесне склепiння.
З хат виходили люди й дивувалися. Знаходилися й мудрагелi.
- То, чуєте, неспроста! То непримiнно щось станеться. Або вiйна, або
поморок. Кажуть, i в турецьку вiйну таке бачили.
Вечорами довго гуторили про огненнi стовпи. З хати до хати йшла чутка:
- Буде вiйна! Нiчого не поробиш.
- А тут ще й границя пiд боком. Як пiчнеться - одразу на нашу голову.
- Ну! Не пустимо! Го! Що ви думаєте. У нас того войска...
- А он гапонець все-таки диви...
- Гапонець. Де гапонець. До нього хiба доберешся? Якийсь там Сахалин
вiддали - для Росєї все одно - один волос.
Володько й собi мiркує: раз руский цар i шведа побив, i Наполеона, i
туркiв, то що йому якийсь германець. Питав i вчительку:
- Кажуть, що буде вiйна - правда, що ми поб'ємо гер-манця?
Учителька посмiхається:
- Само собою. А хто каже, що буде вiйна?
- Та всi говорять. Дядьки.
Учителька радiє, що її пестун так усе знає, дає i дає йому новi книжки,
а Володько думає, що йому i школи не треба, що в тiй школi - азбука та
азбука, а он прочитав книгу i знаєш стiльки. Учитель менше звертає на
нього уваги, у нього стiльки того, але одного разу i в нього попросив
Володько книжку. Був це повний "Старий Завiт". Учитель ще вагався давати
йому таку тяжку книжку:
- Ти ще малий для такого. Он як будеш в другiй групi... Тодi Володько
звернувся до учительки i та дала одразу.
- Добре,сказала,- але як прочитаєш - розкажеш менi.
Що за чудесна книга! Сотворiння землi! Усього свiта! i за сiм днiв.
Такого ще Володько не знав. "На початку,- каже та книга,- сотворив Бог
небо i землю". "Земля,каже,- i була порожня й не влаштована i темрява
лежала над безоднею; i дух Божий ширяв над водами", "I сказав Бог: хай
буде свiт! I став свiт". I Володько вперше пiзнав, як це сталося, i дуже
дивувався. I взагалi була то чудесна книга. Адам i Єва - першi люди. В
раю. Яблуко добра i зла. Грiхопадiння. Злочин Каїна.
- Каїне, Каїне! Де брат твiй? - питає сам Бог.
- Хiба я сторож мого брата,- вiдповiдає той понуро.
От дивно було тодi. Жити на землi i бачити Бога, чути його голос.
- Тату? А чи були такi часи? - питає батька.
- А як у книзi написано?
- Що були.
- Значить, були. Священнi древнi книги не писали на галай-балай. То
тепер усе лиш побрехеньки пiшли.
Ох же й мав мороки Володько з тiєю книгою, але читав її, уперто читав,
усi вечори читав, i свiтовий потоп, i сини Ноя, i ковчег заповiту, i
багато, багато iншого, а потiм усе то розповiв Володько учительцi, геть
усе чисто, нiчого, здається, не забув. А та йому аж кiлька коробок вiд
сигар, i кiлька велетенських газет "Киевской мислi" для огорнення нового
букваря, того ж "Сєятеля", якого Володько взагалi не вживав, а лиш носив у
торбинцi для вигляду та нотував у ньому, що "на сьогоднi задано".
Час вiд часу отець Клавдiй викладає у школi "Закон Божий", для кожної
групи щось iнше: для першої - молитви i науку "як хреститися", для другої
- "Старий Завiт" - переглянутий i скорочений, для третьої - Катехизис.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294