Ледве, ледве дав з
тим раду i притьомбав додому геть о смерку, приволiк ту коровиську i
теличку якось вiднайшов.
Притягнувся додому, нiг не чує, весь замазаний, i боїться, що
дiстанеться йому за таке спiзнення. А що вiн тут винен? Та хiба "вони"
його зрозумiють?
- Де то ти так довго барився? - питає батько. Захлинаючись, Володько,
п'яте через десяте, оповiдає, що то за страшне те коровисько i скiльки то
воно його попомучить...
- Ну, ну, дурний! Не плач! Мати он пiшла тебе шукати, але нiчого. Зараз
вернеться.
Володько далi хлипає, витирає рукавом очi i помiчає, що його хворе око
зовсiм добре дивиться i все, як звичайно, бачить. Це його хоч трохи
пiдбадьорило, вiдхлипався, щось там, сього-того, лемезнув i полiз на пiч,
щоб бодай трохи погрiтися. У запiчку спить спокiйно Хведот.
- От, щасливий,- думає Володько.- Йому не треба анi Рябу пасти, анi
кудись по ночах лазити.
I вiдогрiвшись, вiн починає обдумувати минулий деиь.I той нововiдкритий
лiс страшний, i хутiр Юхимiв, i багато iншого. Боже, як добре, що вiн
тепер не там, а тут. Там лиш вiтер шугає, та вовки виють, та хрюкають
дяки. Ух! I вiн згортається калачем, щасливий, повний далеких страхiв у
теплiй безпецi... На нього нападає i морить такий твердий сон, що коли б
тут стрiляв з гармати, нiколи б його не розбудив. Так сонного i зняла його
з печi мати, положила на пiл, з сонного стягнула "штаниська", прикрила
якоюсь гунькою й перехрестила...
- Отой смаркач! - було її останньою ласкою, а Володько спить, зрiдка,
глибоко схлипує...
Пiзнiше дуже кортiло Володьковi розпитати когось про той лiс, але мати,
звичайно, мало в таких справах розбирається, а батько - той такий вiчно
зайнятий, що питати його Володько не вiдважиться. Батько все в дорозi та в
дорозi, то знов щось там в клунi, то в хлiвi, то на полi. Возить,
молотить, рiже, коле. Господи! I коли вони будуть мати час, думає
Володько, i як було б добре, коли б i вiн мiг щось помогти батьковi.
Одного вечора Володько почув одним ухом, що у банку обiцяли двiстi
карбованцiв позичити. Володьяо не знає ще, якi то великi грошi, але вiн
так трохи догадується. З приводу того батьки щось довго розмовляли,
Володько не все як слiд зрозумiв, хоча дуже натягав уха. Справи батькiв
його дуже цiкавлять, лише вiн нiяк не може збагнути, чого це вони так
часто сперечаються i чого тi тато завжди так працюють, нiколи не мають
часу, нiколи з ним не поговорять.
Мабуть, усе це тому, що вiн "ще малий", що не вмiє анi читати, нi
писати. Он Василь також ще не дуже великий, диви, вiн уже "ученик", сам
ходить до Дерманя, до школи, до дядька Єлисея... I як там мусить, у тiй
школi, бути цiкаво. Будинки з такими вiкниськами, як нашi дверi, на два
поверхи. Багато учнiв, уже великих, що так гарно спiвають у церквi i що
всi однаково одягаються. Минулої весни на проводи, коли вiн вертався з
мамою з могилок, вони проходили бiля тiєї школи. Усi вiкна вiдчиненi, зо
всiх бокiв чути музику, спiв, аж луна розходиться по високих залах. А учнi
ходять по сходах, раз наверх, раз униз, дивляться з вiкон другого поверху,
сонце геть усе заливає бiлим свiтло" i слiпить очi.
"Ах, Боже!" - виривається у Володька,- як то мусить бути все цiкаво.
Вiн може на те хiба здалека дивитися, iнодi, як пасе на Валах, бачить: в
синявi маячить монастирська! дзвiниця, гора, що на нiй могилки, каплиця,
що на могилках, а iнодi, коли ясна погода, видно навiть золочений хрест
приходської церкви, що стоїть дещо в долинi, в садах.
I скiльки вони так напевно знають, чого доброго, бiльше, нiж "самi
тато". I Володько божиться, що як тiльки виросте, пiде одразу до
учительської семiнарiї i буде вчитися, i будете грати на скрипцi, i буде
спiвати, i носити такi самi гарнi одяги, i блискучi ваксованi чоботи... I
шапку зi звiздою.
Але поки що йому треба навчитися букв. Вiн же ще нiчого не знає,
дивиться в книгу, а бачить фигу, як каже Василь. Ах, той Василь. Вiн мiг
би його вже давно навчити, та не хоче. Просив його не раз, а вiн усе
тiльки: "А! Вiдчепись!" - i не хоче. Має стiльки тих "титрадiв", та пер,
та "карандашiв". I стiльки книжок з малюнками гарними, i нiчого не дасть,
нiчого не покаже, такий вiн вредний, той Василисько, i недаремно мама його
не люблять.
- Ти,каже,- менi подереш, а учитель скаже, що то я зробив.
- Я не подеру - не бiйся,- каже Володько.
- Но! Не подереш! Знаю я тебе. Та що ти в тому будеш розумiти? То
по-руски.
А! По-руски! Це трохи погано. Мови тiєї вiй дiйсно ще не знає, але ж
вiн навчиться. Там такi казки гарнi, що варто хоч якої мови навчитися, щоб
їх читати, а воно й так кожний мужик тiєї мови навчитися мусить, якщо хоче
"чимсь бути". Як не будеш знати тiєї мови, нiчим не будеш, хiба мужиком,
хоч би ти який був розумний.
Нi, нi! Володько мусить учитися, будь що будь, а мусить. Вiн мусить сам
якось тi букви пiзнати. Ось кiнчається осiнь, пiчнеться зима... А вiн же ж
i не такий вже й малий. I знає вiн вже кiлька букв. Знає, наприклад, А -
таке, як крокiвка, знає О - як око, як круглий бублик, знає Ж, як жук
лапате i кричить, як жук - жжж! I знає вiн тi букви тому, що їх знає його
мама. Бiльше, на жаль, мама не знає, бо дiд, мамин батько, казав колись:
- А, школа! Ми ось не вчилися, а їмо хлiб, не треба i вам того. Школа
хлiба не дасть, а попадею також не будеш. Дiвка аби шити, варити та прати
вмiла... Хлопцi - хай. Пiде "в москалi", то хоч "письмо" напише...
Але Володько мусить знати багато бiльше букв, усi букви, мусить всi
казки прочитати, книги великi, як та Бiблiя, читати. Йому лиш треба
букваря. Треба просити маму, щоб купили. Знаю - будуть казати: "Де вiзьму,
в повiтри лихої, на все тих грошей? Менi он на сiль, на "керосину", на
мило треба..." Але все то не може вплинути на Володька. Вiн мусить мати
букваря, i годi!
Володько має дуже великий з цим клопiт: День i нiч журиться, пасе Рябу
i журиться. Усе йому той буквар в головi. А Василь також... Мусить вiн
його навчити, як не захоче задурно, Володько щось дасть йому. Але що? Ще,
чого доброго, заманеться тому, аж страшно подумати, щоб Володько вiддав
отого ножика-рачка, з червоною колодочкою, що його мама минулої Покрови в
Мизочi за три копiйки купили, яким вiн усе струже. Це було б те найгiрше.
Ножика вiддати? Нi. Чим буде стругати? Вiн готовий вiддати Василевi навiть
тi двi копiйки, що йому на Великдень дали тiтка Зiнька... I навiть свiй
склад забавок, а там же стiльки добра всiлякого - i паличок з кривульками,
i колiщат з соснової кори, i горщикiв з гончарської глини, i мушлiв
усiляких, i пуделок вiд пасти й сiрникiв, i срiбних папiрцiв з цукорок,
назбираних бiля монастиря, i безлiч, безлiч iншого. Усе це готовий
Володько вiддати тому Василевi, але ножика? Нi.
О, як гарно, коли людина вмiє читати!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294