Он батько... У недiлю чи свято,
коли вiн лишається дома i не йде до церкви, через сльоту чи там через щось
iнше, вiн бере свою стару, замацану i обтрiпану Євангелiю, що в шкiрянiй
оправi, яку вiн, кажуть, дiстав ще у школi, при iспитах за те, що добре
вчився, накидає на плечi свою свиту, стає розкроч i читає вголос, виразно,
протяжно, як пiп у церквi:
- Во время оооно! I приїде Iсус з Назарета в Галилеееею! Чи щось iнше
таке, а Володько з великою побожнiстю сидить на печi, дивиться на образ
Бога на покутi i слухає усiм i своїм єством. Шкода, що вiн так мало того
розумiє, там мусить бути щось дуже цiкаве в тiй святiй книзi, коли її так
скрiзь, i в церквi, i дома, читають. I як Володько навчиться сам читати,
тодi i вiн вiзьме ту книгу i буде так само, як батько, читати...
А оце-о знов недавно щось на того Василя напало, i вiн сам покликав на
пiч Володька ввечерi.
- Ходи-но - прочитаю казку.
I Василь почав читати. Що то було за диво! Володьковi геть-чисто дух
забило. I пiдводне царство, i дiд страшний iз зеленою бородою та огненними
очима, i красуня зачарована. Тут уже куди бiльше, нiж той хутiр, чи тi
Клопи з тим дiдом Юхимом. Володько слухав i нi разу не змигнув, нi одного
слова не пропустив. А коли лiг спати - одразу все то знов з'явилося перед
очима, мов живе, i Володько аж викрикував увi снi, що мати мусiла
привстати i перехрестити його.
Дiйсно, величний i хороший той свiт! I безлiч в ньому незнаного та
чарiвного. Треба його лишень знати, а для того треба вчитись.
Але як? Але хто вчитиме?
Нагода допомогла йому. Одного разу, по школi, коли i Володько вже
пригнав свою рябу (було це перед самим снiгом), Василь покликав його до
клунi.
- Знаєш що? - почав вiн таємничим шепотом.- Наш собака... (Володько
дивується "наш", то все було "мiй") уже так вирiс, що далi ховати його
годi. Знаєш, що я думаю?
- Ну?
- Знаєш, що мати (Василь нiколи не каже "мама") не люблять собак, але
ти вiзьми щенюка, принеси до хати, покажи його матерi i гарно попроси...
Покажи, який вiн лихий, покажи, що у нього зовсiм чорне пiднебiння, що як
виросте, з нього буде добрий собака. А я тобi щось за те зроблю,- закiнчив
Василь.
Володько враз споважнiв. Одна думка шибнула в його головi.
- А що ж ти менi зробиш? - питає вiн.
- Ну... Що хоч,- каже Василь.
- А будеш мене вчити азбуки? - вивалив Володько.
- О, буду! - радiє Василь, що той так мало вимагає.
- А будеш показувати менi книжки з малюнками? - вимагає той далi.
- Ну, буду... Але ти не дери їх. То "казьоннi". Менi за те вчитель вуха
повiдриває. Розумiєш?
- Хм... Що ж я, мала дитина, чи що? Я тiльки побачу i все. А коли ти
будеш мене вчити?
- Ось, як тiльки на Рiздво розпустять...
- О! На Рiздво! Так довго ждати. Я хочу тепер, зараз, як снiг упаде.
Моє око, диви, загоїлось, корова буде дома.
Василевi таке не дуже до вподоби, досить тiєї науки у школi, а тут ще й
дома. Але погоджується.
- Ну, добре. Але ти мусиш бути тямущий.
- О! Я! Я! - захоплено говорить Володько i не знає, що далi сказати.
I зобов'язання готовi.
Того ж вечора Володько бере на оберемок щенюка i несе його до хати.
Батько й мати були якраз дома, але першим запримiтив це Хведот.
- О! Сцо ти плинiс? Сцо то? Собака? - гомонить малий. А мати одразу:
- Кинь його! Де ти то, в повiтри лихої, вискiпав, ще блiх нанесе.
- Нi, мамо, у нього нема блiх, от погляньте... - i тиче щенюка матерi.
- Геть з ним. Таке паскудство!
- А яке у нього пiднебiння,- хвалиться Володько.- Чорне. Як сажа. Лихий
буде.
Увiйшов Василь i страх як зацiкавився, нiби вперше побачив.
- Такий собака,- гуторить мати,- ще молока потребує, а в нас його i для
себе нема. Оце вицяпнула ще сьогоднi з кварту, а завтра, як упаде снiг, i
того не буде.
- Вiн, мамо, муку їсть. З водою... У мельника он двоє щенят кормлять.
- То у мельника. Мельник з людей дере, а нам зi свого треба урвати...
- Двi-три картоплини i вiн наїсться,- втручається збоку Василь.
- Як угодую картоплею веприка - попоїси салиська. А з собаки що? Сморiд
та блохи.
- Нi, мамо... Нi одної блохи немає. Направду. Ось я вам покажу,- i
Володько пiднiс песика до самого столу.
- Ну-ну-ну! Ти його ще й на стiл висади,- промовив уперше батько, що
все лиш придивлявся до того збоку.
- Геть з ним! Закинь його отуди пiд припiчок та самий мусиш i
доглядати, бо я не маю на все часу,- гнiвно сказала мати i цим дала згоду
на легальне утримання собаки.
- Ми,- каже Василь,- зробимо для нього буду в хлiвi i будемо обидва
доглядати.
- Та... Хай буде. I собака часом на господарствi пригодиться,- додав до
всього батько, i цим справа закiнчилась.
Володько може вчитися. Але й це ще не все. Вiн лише чекає, коли то
"нашi" поїдуть на ярмарок, а там вiн побачить. На Дмитра якраз i ярмарок,
i Матвiй iде. Мусить конче продати свої карi "жеребцi", а купити якiсь
"гардиги", аби з двору з'їхати. Дещо тих грошей, правда, зiбрав, але все
ще не хватає. А тепер зима, працi для коней нема, стояти потраплять усякi
шкури, а зате вiн заплатить свої борги - страх не любив заборження.
Але майже не було ярмарку, щоб на нього не їхала мати. Чи треба їй, чи
не треба - їде. Любила ярмарки. Любила вештатись помiж людьми,
приглядатись, що там i по чому, обмацати гарнi речi, яких вона нiколи не
купить, бо немає за вiщо, щось несподiване i непотрiбне купити, найкраще
якусь особливу, небувалу забавку для дiтей, за яку їй конче мусiло вiд
батька дiстатись, бо ж батько страх не любить, коли вона тi грошi на
будь-що розтринькує. А мати тодi мовчить, нiчого не каже, знає й сама, що
негаразд зробила, але що, коли їй так дуже то якраз сподобалось, коли вона
сама була захоплена тiєю розмальованою дерев'яною грушкою, що вiдчиняється
i що в нiй можна тримати перець чи щось iнше... i солодощi любила. Ходить,
ходить i не витерпить: вiзьме та й купить отих найдешевших, барвлених,
склянистих. I сама поласує i дiтям привезе. А тi вже дуже вдячнi їй...
Батько тому не дуже охоче брав її до мiста, але все-таки брав. У таких
випадках батько ставав лагiднiшим i з ним можна було говорити...
I цього разу мати вже готується, хоча надворi холодно i непогiдне. I
враз до неї пристав, як смола, Володько:
- Мамо! - починає вiн.
- А чого тобi?
- А купiть менi букваря.
- От тобi й на! А де ж я грошей на все вiзьму? Володько шморгає носом i
каже:
- Я дам вам тi двi копiйки, що менi тiтка Зiнька дали, а решту на
Рiздво заколядую...
- Ах, ти мороко лиха,- каже мати. I Володько шмигнув у запiчок по тi
свої копiйки, вмить їх находить i несе.
- Нате, мамо... А купите? - i аж сльози бринять в його очах.
Мати зворушена, але виду не показує.
- Ну, куплю вже, куплю. Бери тi свої копiйки i йди геть. Та он носа
пiдотри! Замороко ти лиха!
- Мамо! - звертається знов Володько.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
коли вiн лишається дома i не йде до церкви, через сльоту чи там через щось
iнше, вiн бере свою стару, замацану i обтрiпану Євангелiю, що в шкiрянiй
оправi, яку вiн, кажуть, дiстав ще у школi, при iспитах за те, що добре
вчився, накидає на плечi свою свиту, стає розкроч i читає вголос, виразно,
протяжно, як пiп у церквi:
- Во время оооно! I приїде Iсус з Назарета в Галилеееею! Чи щось iнше
таке, а Володько з великою побожнiстю сидить на печi, дивиться на образ
Бога на покутi i слухає усiм i своїм єством. Шкода, що вiн так мало того
розумiє, там мусить бути щось дуже цiкаве в тiй святiй книзi, коли її так
скрiзь, i в церквi, i дома, читають. I як Володько навчиться сам читати,
тодi i вiн вiзьме ту книгу i буде так само, як батько, читати...
А оце-о знов недавно щось на того Василя напало, i вiн сам покликав на
пiч Володька ввечерi.
- Ходи-но - прочитаю казку.
I Василь почав читати. Що то було за диво! Володьковi геть-чисто дух
забило. I пiдводне царство, i дiд страшний iз зеленою бородою та огненними
очима, i красуня зачарована. Тут уже куди бiльше, нiж той хутiр, чи тi
Клопи з тим дiдом Юхимом. Володько слухав i нi разу не змигнув, нi одного
слова не пропустив. А коли лiг спати - одразу все то знов з'явилося перед
очима, мов живе, i Володько аж викрикував увi снi, що мати мусiла
привстати i перехрестити його.
Дiйсно, величний i хороший той свiт! I безлiч в ньому незнаного та
чарiвного. Треба його лишень знати, а для того треба вчитись.
Але як? Але хто вчитиме?
Нагода допомогла йому. Одного разу, по школi, коли i Володько вже
пригнав свою рябу (було це перед самим снiгом), Василь покликав його до
клунi.
- Знаєш що? - почав вiн таємничим шепотом.- Наш собака... (Володько
дивується "наш", то все було "мiй") уже так вирiс, що далi ховати його
годi. Знаєш, що я думаю?
- Ну?
- Знаєш, що мати (Василь нiколи не каже "мама") не люблять собак, але
ти вiзьми щенюка, принеси до хати, покажи його матерi i гарно попроси...
Покажи, який вiн лихий, покажи, що у нього зовсiм чорне пiднебiння, що як
виросте, з нього буде добрий собака. А я тобi щось за те зроблю,- закiнчив
Василь.
Володько враз споважнiв. Одна думка шибнула в його головi.
- А що ж ти менi зробиш? - питає вiн.
- Ну... Що хоч,- каже Василь.
- А будеш мене вчити азбуки? - вивалив Володько.
- О, буду! - радiє Василь, що той так мало вимагає.
- А будеш показувати менi книжки з малюнками? - вимагає той далi.
- Ну, буду... Але ти не дери їх. То "казьоннi". Менi за те вчитель вуха
повiдриває. Розумiєш?
- Хм... Що ж я, мала дитина, чи що? Я тiльки побачу i все. А коли ти
будеш мене вчити?
- Ось, як тiльки на Рiздво розпустять...
- О! На Рiздво! Так довго ждати. Я хочу тепер, зараз, як снiг упаде.
Моє око, диви, загоїлось, корова буде дома.
Василевi таке не дуже до вподоби, досить тiєї науки у школi, а тут ще й
дома. Але погоджується.
- Ну, добре. Але ти мусиш бути тямущий.
- О! Я! Я! - захоплено говорить Володько i не знає, що далi сказати.
I зобов'язання готовi.
Того ж вечора Володько бере на оберемок щенюка i несе його до хати.
Батько й мати були якраз дома, але першим запримiтив це Хведот.
- О! Сцо ти плинiс? Сцо то? Собака? - гомонить малий. А мати одразу:
- Кинь його! Де ти то, в повiтри лихої, вискiпав, ще блiх нанесе.
- Нi, мамо, у нього нема блiх, от погляньте... - i тиче щенюка матерi.
- Геть з ним. Таке паскудство!
- А яке у нього пiднебiння,- хвалиться Володько.- Чорне. Як сажа. Лихий
буде.
Увiйшов Василь i страх як зацiкавився, нiби вперше побачив.
- Такий собака,- гуторить мати,- ще молока потребує, а в нас його i для
себе нема. Оце вицяпнула ще сьогоднi з кварту, а завтра, як упаде снiг, i
того не буде.
- Вiн, мамо, муку їсть. З водою... У мельника он двоє щенят кормлять.
- То у мельника. Мельник з людей дере, а нам зi свого треба урвати...
- Двi-три картоплини i вiн наїсться,- втручається збоку Василь.
- Як угодую картоплею веприка - попоїси салиська. А з собаки що? Сморiд
та блохи.
- Нi, мамо... Нi одної блохи немає. Направду. Ось я вам покажу,- i
Володько пiднiс песика до самого столу.
- Ну-ну-ну! Ти його ще й на стiл висади,- промовив уперше батько, що
все лиш придивлявся до того збоку.
- Геть з ним! Закинь його отуди пiд припiчок та самий мусиш i
доглядати, бо я не маю на все часу,- гнiвно сказала мати i цим дала згоду
на легальне утримання собаки.
- Ми,- каже Василь,- зробимо для нього буду в хлiвi i будемо обидва
доглядати.
- Та... Хай буде. I собака часом на господарствi пригодиться,- додав до
всього батько, i цим справа закiнчилась.
Володько може вчитися. Але й це ще не все. Вiн лише чекає, коли то
"нашi" поїдуть на ярмарок, а там вiн побачить. На Дмитра якраз i ярмарок,
i Матвiй iде. Мусить конче продати свої карi "жеребцi", а купити якiсь
"гардиги", аби з двору з'їхати. Дещо тих грошей, правда, зiбрав, але все
ще не хватає. А тепер зима, працi для коней нема, стояти потраплять усякi
шкури, а зате вiн заплатить свої борги - страх не любив заборження.
Але майже не було ярмарку, щоб на нього не їхала мати. Чи треба їй, чи
не треба - їде. Любила ярмарки. Любила вештатись помiж людьми,
приглядатись, що там i по чому, обмацати гарнi речi, яких вона нiколи не
купить, бо немає за вiщо, щось несподiване i непотрiбне купити, найкраще
якусь особливу, небувалу забавку для дiтей, за яку їй конче мусiло вiд
батька дiстатись, бо ж батько страх не любить, коли вона тi грошi на
будь-що розтринькує. А мати тодi мовчить, нiчого не каже, знає й сама, що
негаразд зробила, але що, коли їй так дуже то якраз сподобалось, коли вона
сама була захоплена тiєю розмальованою дерев'яною грушкою, що вiдчиняється
i що в нiй можна тримати перець чи щось iнше... i солодощi любила. Ходить,
ходить i не витерпить: вiзьме та й купить отих найдешевших, барвлених,
склянистих. I сама поласує i дiтям привезе. А тi вже дуже вдячнi їй...
Батько тому не дуже охоче брав її до мiста, але все-таки брав. У таких
випадках батько ставав лагiднiшим i з ним можна було говорити...
I цього разу мати вже готується, хоча надворi холодно i непогiдне. I
враз до неї пристав, як смола, Володько:
- Мамо! - починає вiн.
- А чого тобi?
- А купiть менi букваря.
- От тобi й на! А де ж я грошей на все вiзьму? Володько шморгає носом i
каже:
- Я дам вам тi двi копiйки, що менi тiтка Зiнька дали, а решту на
Рiздво заколядую...
- Ах, ти мороко лиха,- каже мати. I Володько шмигнув у запiчок по тi
свої копiйки, вмить їх находить i несе.
- Нате, мамо... А купите? - i аж сльози бринять в його очах.
Мати зворушена, але виду не показує.
- Ну, куплю вже, куплю. Бери тi свої копiйки i йди геть. Та он носа
пiдотри! Замороко ти лиха!
- Мамо! - звертається знов Володько.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294