Не
лякайся, хлопче, мук народження. Лякайся кiнця, смертi, забуття...
Он вийшов на сцену хор. Мають барви, тi самi барви, яких повно серед
ланiв, гаїв, степiв. Тi самi радiснi барви. Бризнули голоси. Такi голоси
родяться тiльки в одному мiсцi на землi: там, де небо i земля широкi без
меж... Вiнок дiвчат дзвiнких, мов струни... Якi щасливi мужi тiєї землi,
на якiй виросли тi пишнi квiти. Якi радiснi дiти будуть сходити по сходах
вiчностi зi самого низу до самого верху, їм вiчнiсть, їм слава, їм
будуччина...
З глибини грудей, з плотi i кровi виривається кантата:
"Б'юууть порооги!.. Мiсяць схооодить!.."
Цiла зала повна, повна людей, зникає... Нема вже нiчого в очах, тiльки
Днiпро, тiльки пброги, тiльки величний, жорстокої барви мiсяць маєстатно
встає з-за чорного муру дубового лiсу, пiдноситься вверх i зупиняється над
самою серединою могутнього Днiпра.
Неухильною лавою котять води. Тисячi самоцвiтiв знизу i згори
сполучують низинь i вишiнь, мiж котрими гнучко рине велична рiка... Он
каменi на дорозi. Скелi. Рiка не знає перешкод. Вона зводиться дуба, крає
на тисячу скалок мiсяць, зорi i з лютим ревом плигає у пiнну безодню...
I хочеться далi дивитися великим оком душi, i хочеться бачити: свобода,
гiднiсть, честь. Бо так наказує закон землi. Так наказує кожна мить
великого часу i простору всiх вимiрiв. Так у тому синовi крiпачки, бюст
котрого стоїть, умаяний прапорами того народу i тiєї держави, про якi
снився йому чарiвний сон. I який короткий час вiд сну до дiйсностi. Там, у
цiй ночi, на полях боїв рев гармат говорить: "Встаньте! Кайдани порвiте!"
Там вражою злою кров'ю кроплять волю. А тут, у великiй родинi, безлiч душ
згадує незлим тихим словом ту дивну, ту особливу, ту незрозумiлу людину,
що вiщувала цi страшнi й незабутнi днi.
Концерт кiнчається. Володько встає зi свого мiсця, весь споєний
образами, думами. До нього пiдходить його брат Хведот, i Володько не
втримується. Кидається до брата, тiсно обнiмає його i на очах безлiчi
товаришiв i незнайомих людей мiцно цiлує. Який немужицький прояв
захоплення. Яка ганьба сентименту. Але що зробить Володько, коли ним так
сильно заволодiв Бог любовi, вiри i прагнення.
- Буде Україна! Буде, буде! - виривається з його уст. Виривається
голосно i так певно, що Хведот i вся решта товаришiв не втримуються i
починають гукати:
- Слава Українi! Слава, слава, слава!..
Це пiдхоплюють iншi i сотнi голосiв одним звуком вигукують славу.
Зi середини натовпу вириваються слова гiмну, всi пiдхоплюють,
зупиняються, i звуки пiснi народу стихiйно заливають залу. Всi стоять,
спiвають. Щоки червонi. Горiючi очi. Вираз натхненний. Спiвають старi,
малi. Спiвають навiть тi, якi ще недавно глумилися з мови, прагнень свого
власного народу. Он стоїть, витягнувшись, Ферапонт Яковлевич. На ньому ще
старий "сюртук" бувшої iмперiї. Той сюртук прилип до кожного сантиметру
його тiла. Вiн зрiсся з ним в одно, але все-таки i Ферапонт стоїть струнко
i спiває. Бо ж як не спiвати? Сила вiдродження страшна, неухильна. Нема їй
спротиву i нема їй кайданiв.
За пару днiв Василь iде до Острога навiдати Пархвена, який все ще
лежить у лiчницi. Володько й собi бажає поїхати з ним. Добре. Одягаються.
День гарний, соняшний, хоч по полях ще скрiзь снiг. Дорога санна, але
попсута близькою весною.
Володько не був ще в Острозi вiд того часу, коли малим хлопцем їздив
туди з батьком. Пригадує виразно те захоплення i тi переживання, якi
викликав у нього кожний новий шматок простору, кожна нова подiя. Як далеко
пiшов вiн наперед тепер! Мiсто для нього не має вже такого значення, як
тодi. Пригадує ту жидiвку, що воювала з батьком за пiвня, пригадує пана на
велосипедi, москалiв, що спокiйно маше-рували на подвiр'ї казарми,
панночок, вiтрини.
Зовсiм не те тепер. Перше, що кинулось, це полк вiйська, що вступав у
мiсто. Василь зумiв з'їхати на сторону i перечекати, поки пройде вiйсько.
Володько не може сидiти, захопившись тим полком. Звiдки взявся вiн. I
наплiчники, i патронташi, i лопатки - все, честь честю, справжнє вiйсько,
якого вже давно не бачив Володько вiд початку вiйни. Їдуть та йдуть вояки
лавами, бадьорi, червонощокi, веселi. На вовняних шапках жовто-синi значки
з тризубом.
- Звiдки йдете? - питає Василь воякiв.
-З фронту. На вiдпочинок.
Дивно. Зовсiм не видно на них слiдiв фронту. Такi радiснi, такi
голоснi. Володько не сидить. Нема сили сидiти. Вiн же власними очима
бачить вiйсько України, своєї держави, своєї великої батькiвщини. Володько
встає i зовсiм близько пiдходить до лав вiйська. I, побачивши його кiнець,
кидає Василя зi саньми й iде побiч машеруючих лав у напрямку мiста. Там,
коло казарм, назустрiч полковi виходить вiйськова оркестра. Блищать на
сонцi мiдянi труби. Спереду чути команду:
- Струнко!.. Рушницi на плече!..
По лавах пробiгає вогонь. Всi випростовуються. Рушницi з
понасаджуваними на них багнетами вкрили щетиною вiйсько. Оркестра вдарила
марш. Серце Володька затрiпотiло i вiн виразно вiдчув дуже приємний бiль у
нiм. На очi зiйшли сльози радостi.
Коло оркестри завважив начальство i багато людей, здебiльша молодi. По
одягах Володько пiзнає учнiв i учениць мiських гiмназiй. У кожного
пришпилена жовто-синя стрiчка.
Перед начальством сотня за сотнею проходить полк. Молодi козаки
вибивають крок. Рушницi на струнко. Зближаючись до начальства, сотенний
командує:
- Вправоо д'вись!
Всi очi звертаються направо. Головний начальник стоїть струнко i вiтає
пiднесенням долонi на рiвнi правого плеча. Молодь скидає кашкети i дружнє
"слава" змагається з маршем оркестри.
Полк заходить до казарм. За полком ще обоз. На санях гурт веселих
козакiв.
В одного видно гармонiю. На самому кiнцi iде кiлькох кiннотникiв на
гарних гнiдих конях...
Коли скiнчився похiд, Володько пiдiйшов до Василя, що поволi їхав
позаду вiйська разом з безлiччю iнших пiдвод.
- Ну, що, Василю? - питає Володько, знаючи, що Василь не раз кепкував з
"петлюрiвських козакiв".
Василь не вiдповiдає нiчого, але з усмiшки, що сяє на його обличчi,
виразно променить радiсть. Це Україна! Вона виросла зненацька з небуття.
Це український полк, зроджений з простору, з туману. Якийсь генiй захотiв,
щоб вiн став, i вiн став.
Ще бiльше несподiванок чекало їх у самому мiстi. На всiх будинках, на
всiх крамницях жовто-блакитнi прапори. На хiдниках повно народу, бо
недiля. Видно гiмназистiв, що чiпляють всiм якiсь карточки i за те їм
кидають до скарбонки грошi.
Володько й собi пiшов на хiдник, щоб i йому причепили карточку. Але
вигляд Володька зовсiм не нагадує грошовиту людину, тому його обминають.
Тодi вiн пiдiйшов до одної пари.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
лякайся, хлопче, мук народження. Лякайся кiнця, смертi, забуття...
Он вийшов на сцену хор. Мають барви, тi самi барви, яких повно серед
ланiв, гаїв, степiв. Тi самi радiснi барви. Бризнули голоси. Такi голоси
родяться тiльки в одному мiсцi на землi: там, де небо i земля широкi без
меж... Вiнок дiвчат дзвiнких, мов струни... Якi щасливi мужi тiєї землi,
на якiй виросли тi пишнi квiти. Якi радiснi дiти будуть сходити по сходах
вiчностi зi самого низу до самого верху, їм вiчнiсть, їм слава, їм
будуччина...
З глибини грудей, з плотi i кровi виривається кантата:
"Б'юууть порооги!.. Мiсяць схооодить!.."
Цiла зала повна, повна людей, зникає... Нема вже нiчого в очах, тiльки
Днiпро, тiльки пброги, тiльки величний, жорстокої барви мiсяць маєстатно
встає з-за чорного муру дубового лiсу, пiдноситься вверх i зупиняється над
самою серединою могутнього Днiпра.
Неухильною лавою котять води. Тисячi самоцвiтiв знизу i згори
сполучують низинь i вишiнь, мiж котрими гнучко рине велична рiка... Он
каменi на дорозi. Скелi. Рiка не знає перешкод. Вона зводиться дуба, крає
на тисячу скалок мiсяць, зорi i з лютим ревом плигає у пiнну безодню...
I хочеться далi дивитися великим оком душi, i хочеться бачити: свобода,
гiднiсть, честь. Бо так наказує закон землi. Так наказує кожна мить
великого часу i простору всiх вимiрiв. Так у тому синовi крiпачки, бюст
котрого стоїть, умаяний прапорами того народу i тiєї держави, про якi
снився йому чарiвний сон. I який короткий час вiд сну до дiйсностi. Там, у
цiй ночi, на полях боїв рев гармат говорить: "Встаньте! Кайдани порвiте!"
Там вражою злою кров'ю кроплять волю. А тут, у великiй родинi, безлiч душ
згадує незлим тихим словом ту дивну, ту особливу, ту незрозумiлу людину,
що вiщувала цi страшнi й незабутнi днi.
Концерт кiнчається. Володько встає зi свого мiсця, весь споєний
образами, думами. До нього пiдходить його брат Хведот, i Володько не
втримується. Кидається до брата, тiсно обнiмає його i на очах безлiчi
товаришiв i незнайомих людей мiцно цiлує. Який немужицький прояв
захоплення. Яка ганьба сентименту. Але що зробить Володько, коли ним так
сильно заволодiв Бог любовi, вiри i прагнення.
- Буде Україна! Буде, буде! - виривається з його уст. Виривається
голосно i так певно, що Хведот i вся решта товаришiв не втримуються i
починають гукати:
- Слава Українi! Слава, слава, слава!..
Це пiдхоплюють iншi i сотнi голосiв одним звуком вигукують славу.
Зi середини натовпу вириваються слова гiмну, всi пiдхоплюють,
зупиняються, i звуки пiснi народу стихiйно заливають залу. Всi стоять,
спiвають. Щоки червонi. Горiючi очi. Вираз натхненний. Спiвають старi,
малi. Спiвають навiть тi, якi ще недавно глумилися з мови, прагнень свого
власного народу. Он стоїть, витягнувшись, Ферапонт Яковлевич. На ньому ще
старий "сюртук" бувшої iмперiї. Той сюртук прилип до кожного сантиметру
його тiла. Вiн зрiсся з ним в одно, але все-таки i Ферапонт стоїть струнко
i спiває. Бо ж як не спiвати? Сила вiдродження страшна, неухильна. Нема їй
спротиву i нема їй кайданiв.
За пару днiв Василь iде до Острога навiдати Пархвена, який все ще
лежить у лiчницi. Володько й собi бажає поїхати з ним. Добре. Одягаються.
День гарний, соняшний, хоч по полях ще скрiзь снiг. Дорога санна, але
попсута близькою весною.
Володько не був ще в Острозi вiд того часу, коли малим хлопцем їздив
туди з батьком. Пригадує виразно те захоплення i тi переживання, якi
викликав у нього кожний новий шматок простору, кожна нова подiя. Як далеко
пiшов вiн наперед тепер! Мiсто для нього не має вже такого значення, як
тодi. Пригадує ту жидiвку, що воювала з батьком за пiвня, пригадує пана на
велосипедi, москалiв, що спокiйно маше-рували на подвiр'ї казарми,
панночок, вiтрини.
Зовсiм не те тепер. Перше, що кинулось, це полк вiйська, що вступав у
мiсто. Василь зумiв з'їхати на сторону i перечекати, поки пройде вiйсько.
Володько не може сидiти, захопившись тим полком. Звiдки взявся вiн. I
наплiчники, i патронташi, i лопатки - все, честь честю, справжнє вiйсько,
якого вже давно не бачив Володько вiд початку вiйни. Їдуть та йдуть вояки
лавами, бадьорi, червонощокi, веселi. На вовняних шапках жовто-синi значки
з тризубом.
- Звiдки йдете? - питає Василь воякiв.
-З фронту. На вiдпочинок.
Дивно. Зовсiм не видно на них слiдiв фронту. Такi радiснi, такi
голоснi. Володько не сидить. Нема сили сидiти. Вiн же власними очима
бачить вiйсько України, своєї держави, своєї великої батькiвщини. Володько
встає i зовсiм близько пiдходить до лав вiйська. I, побачивши його кiнець,
кидає Василя зi саньми й iде побiч машеруючих лав у напрямку мiста. Там,
коло казарм, назустрiч полковi виходить вiйськова оркестра. Блищать на
сонцi мiдянi труби. Спереду чути команду:
- Струнко!.. Рушницi на плече!..
По лавах пробiгає вогонь. Всi випростовуються. Рушницi з
понасаджуваними на них багнетами вкрили щетиною вiйсько. Оркестра вдарила
марш. Серце Володька затрiпотiло i вiн виразно вiдчув дуже приємний бiль у
нiм. На очi зiйшли сльози радостi.
Коло оркестри завважив начальство i багато людей, здебiльша молодi. По
одягах Володько пiзнає учнiв i учениць мiських гiмназiй. У кожного
пришпилена жовто-синя стрiчка.
Перед начальством сотня за сотнею проходить полк. Молодi козаки
вибивають крок. Рушницi на струнко. Зближаючись до начальства, сотенний
командує:
- Вправоо д'вись!
Всi очi звертаються направо. Головний начальник стоїть струнко i вiтає
пiднесенням долонi на рiвнi правого плеча. Молодь скидає кашкети i дружнє
"слава" змагається з маршем оркестри.
Полк заходить до казарм. За полком ще обоз. На санях гурт веселих
козакiв.
В одного видно гармонiю. На самому кiнцi iде кiлькох кiннотникiв на
гарних гнiдих конях...
Коли скiнчився похiд, Володько пiдiйшов до Василя, що поволi їхав
позаду вiйська разом з безлiччю iнших пiдвод.
- Ну, що, Василю? - питає Володько, знаючи, що Василь не раз кепкував з
"петлюрiвських козакiв".
Василь не вiдповiдає нiчого, але з усмiшки, що сяє на його обличчi,
виразно променить радiсть. Це Україна! Вона виросла зненацька з небуття.
Це український полк, зроджений з простору, з туману. Якийсь генiй захотiв,
щоб вiн став, i вiн став.
Ще бiльше несподiванок чекало їх у самому мiстi. На всiх будинках, на
всiх крамницях жовто-блакитнi прапори. На хiдниках повно народу, бо
недiля. Видно гiмназистiв, що чiпляють всiм якiсь карточки i за те їм
кидають до скарбонки грошi.
Володько й собi пiшов на хiдник, щоб i йому причепили карточку. Але
вигляд Володька зовсiм не нагадує грошовиту людину, тому його обминають.
Тодi вiн пiдiйшов до одної пари.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294