Над столом велика висяча лампа. На стiнi
портрети батюшки й матушки, якийсь креденс зайняв цiлий заднiй кут, а коло
нього висить такий самий стiнний годинник з широким, мiдним вагалком.
Вганяється Олег. До нього знову вернулось його захоплення. Вiн радий,
що може хвильку побути дома, що гарна погода i що несподiвано прийшов
Володько. Кидається до свого приятеля, обнiмає його.
- А, це чудово, що ти прийшов! Мусимо укласти собi план на сьогоднiшнiй
день. Завтра вiд'їжджаю знову, роботи поки що нема. Зараз, отже, обiд. Ти
обiдаєш з нами. Ах, коли б куди вiднесло Романа. Вiчнi з ним скандали. Ну,
але... Допустимо, що вiн з нами. Чорт з ним... Має прибути Лiнкерт i вiн
буде з ним. Галя, Оля, Саша. Пiдемо на прохiдку, накладемо на зрубi
багаття, будем... Ах, коли б прийшла Галя Їжакевич. Ти знаєш її. Чудова!
Чудова! Мушу до неї зайти. Вона тепер якраз гостить у Ронiв. Хочу й тебе
познайомити. Вона, напевне, й тобi сподобається.
- Не знаю, Олегу! Я, мабуть, не пiду,- сказав Володько.
- А чому нi? Чому нi? - кричить Олег.
- Что за шум!,- вiдчиняються з дiвочої кiмнати дверi, i звiдти виходить
старша сестра Олега Галя, а за нею Саша.
- Здрастє, Валодя! Нiчево, нiчево; сiдiтє на мєстє. А наш Алєг, как
жерєбчiк... Крiчiт! Ужас! - швидко проговорила Галя. Володько потиснув її
руку.
- Майо пачтєнiє,- поважно, дивлячись з-пiд лоба, проговорив Саша .i
подав Володьковi широку, тверду руку.
Галя пройшла через їдальню i зникла в кухнi. За нею вийшов Саша. В той
саме час з протилежних дверей, що ведуть до ганку й до вiтальнi, входить
пан Глiб. Це симпатичний, досить високий, поважний, але веселий пан. Вiн у
цьому селi учителює, часто зустрiчається з Володьком i часто веде з ним на
рiзнi теми дискусiї.
При його входi Володько зводиться на ноги.
- Моє поважання, Володю! - ввiчливо, з усмiшкою вiтається пан Глiб.
Володько з пошаною стискає його руку й сiдає знову. У руках Глiба розтягач
для вправ рук. Одягнений у сорочку без краватки, наопашки накинута стара,
барви хакi, куртка. Гудзики на нiй масивнi, позолоченi, з московськими
двоглавими орлами. Вiн щойно вправляв перед ганком на сонцi, трохи вгрiвся
i, накинувши вiд протягiв куртку, увiйшов, щоб поставити в кухнi самовара.
- Що робите, Володя? Читаєте? Маєте що? Читали ви?.. - i вiн назвав
книжку, що недавно згадувала Ольга. Володьковi трохи нiяково. Не читав.
- Раджу прочитати,- казав Глiб.- Найдете частинно вiдповiдь на нашу
останню розмову. Питання проводу в минулiй революцiї... Нi, нi. Цим не
легковажте. Ми ж розбитi. У нас члени одної родини належать до двох
нацiй... Всi; соцiялiзм, соцiялiзм... Дайте спокiй. Нам вже нудить вiд
нього, а говорити ми ще не навчилися... Зося руская. Маня нiмецька, Леся
австрiйська... Ми не народ, а вiнегрет. I подають нас, як вiнегрет на
закуску.
- Це тiльки у нас... На Волинi,- пробував перечити Володько.- Але ви не
заперечите, що нацiональна свiдомiсть...
- Ну, ясно. Безперечно,- перебиває Глiб.- Нацiональна свiдомiсть росте.
Ясно. На жаль, поволi. Поволi. Дуже поволi. I не тiльки в нас. I там, i
там... На всiх землях. Прошу вас. Таж була революцiя, йшло наше вiйсько,
лишились могили, кров, пiснi... Що ви хочете. Мене цiкавить проблема
проводу й характер... I власне, в тiй книзi... Ви прочитайте. Обов'язково!
Пiсля останньої нашої розмови я довго розважав i прийшов до висновку, що
тут у нас на Волинi дуже й дуже розложений характер. Не кажу - в селян. В
iнтелiгенцiї. Жахливо! Просто жахливо. Ми якiсь... Ну, я б сказав...
З передпокою висуває голову матушка.
- Ти тут, Глiбчику? А йди, дитятко, поможи Галочцi.
- Зараз, мамо! - говорить Глiб, перериває мову, зривається, на бiгу
вибачається i зникає у кухнi.
Роман миється довго й уважно. Докладно вимиває руки, груди та спину
губкою, а потiм витирається шорстким, домашнього виробу, рушником.
Вмившись, робить кiлька ле дачих рухiв руками, що має значити гiмнастичнi
вправи. Пiсля по черзi корчить i напружує то лiву, то праву руку й мацає
їх м'язи. Намацавшись, iде без сорочки до їдальнi, щоб похвалитись своїми
м'язами Володьковi.
- Володя! Пащупай! - крекче, напружує м'язи й пiдходить до Володька.
Той мацає, мовчить. Роман, весь червоний i напружений, чекає, що той
скаже.
- Да! - резюмує Володько.- Мускули iмєєш желєзниє.
- А знаєш, что я кушаю? - з задоволенням питається Роман.- Картошку.
Знаєш, астилую с салам. Ета очень вкусна. Сам делаю.
З кухнi знов обережно виглядає матушка. Шукає когось очима й говорить:
- Рома! Ти б пiшов прив'язав Казана.
- Разве ти нє вiдiш, что я без рубахi! - сердито вiдгризається Роман. -
Пусть пайдьот Алєг. Он нiчево нє дєлаєт.
- А ти ужаасно занят. Да, да... Олег гiсть, а ти... - i не договоривши,
вона ховається за дверима.
- Я, мамо, зараз! - зривається за нею Олег i вибiгає.
- Ех, i мазнули ми вчора! - хвалиться Роман. Говорить, розумiється,
по-московському.- По пляшцi на рило вийшло. Шкода, що не було тебе.
- А хто був? - перебиває Володько.
- Саша, Лiнкерт i я. Пiсля пристав дядя Кiндрат.
- Хто платив? - запитує знову Володько.
- Я. У мене завелась "дєньга"... На пляшок десять. Ти сьогоднi не
вiдходь з Олегом,- каже Роман. Говорить з посмiхом, нiби хвалиться.
Володько байдуже вислухує i каже:
- Нi. Я мушу побути з Олегом. Вiн завтра їде.
- Ну, то ми й його загорнем. Як хвостика. Знаєш? Саша назвав його
хвостиком. Чудово, нi? "А как же он сюда папал?", знаєш? Хе-хе-хе! -
засмiявся Роман.
- Нi не знаю.
- Олег за це страшенно сердиться. От скажи йому хвостик.
- Нащо?
- Ну, але скажи. Так собi...
- Вийде по-дурному. Для чого сердити. Менi це не зробить нiякої
приємностi.
- Бо вiн ще зовсiм хлопчина, а уявляє себе дорослим, курить,
залицяється.
- Але ж i ти не багато старший.
- Як не багато. По-твоєму, два роки не багато?
- По-моєму, не багато.
- Але ж я голю вуса. Ти тiльки помацай. Справжня пiд носом щетина. -
При цьому Роман надув губи, щоб Володьковi вигiднiше помацати.
Володько засмiявся.
- Так. Якийсь мошок маєш,- пiдтвердив вiн.
- Але у тебе... У тебе вже й борода росте,- заздрiсне зауважив Роман.
Володько не вiдповiв нiчого й одвернувся.
Пiсля Роман почав так само уважно й довго вдягатися. Довго шукав
краватку - метелика, лаяв усiх, що йому кудись її закинули. Володько
сидить i чекає. Йому досить неприємно. Чи не краще б встати й пiти до
Сергiя. Вiн давно не бачився з ним. Востаннє дав йому читати книгу "Саша
Жегульов" Андреева й вiд того часу не бачив його.
Увiйшла Галя i почала накривати стiл. Прийшов також Олег. Роман хотiв
кудись вийти i кликав Володька, але вiн не пiшов.
- Ну, що? - питає Галя,- Ви ще не закохались? Володько почервонiв.
- Чого червонiєте? - продовжує своїм дзвiнким, жартiвливим контральто
Галя.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294