i мандрiвцi йдуть. I коли
вiдiйшли так далеко, що їх хата зникла з овиду, їм почало робитись
нiяково. До всього почало виразно сутенiти.
А ставу з лебедями все нема та й нема. Володько, розумiється, першим
збагнув становище, хоча вiн ще мовчить. Хведот натомiсть нiчого не
помiчає, вiн весь сповнений вiрою, i тому вiн почуває себе зовсiм бадьоро.
Володько ж вже тихцем подумує, чи не краще б воно повернутися, бо тут вже,
як звичайно, прочуханом запахло.
I вiн зупинився... i дивиться перед собою... i мiркує. На Хведота також
находить непевнiсть, вiн здивовано дивиться на Володька, хоча не смiє щось
питати. Не його дiло втручатися до таких важливих справ.
I враз рiшення запало. Володько круто мiняє свiй намiр. Не питаючи
Хведота, вiн повертає назад, але iншою дорогою, навпростець, через болото,
до польової стежки. Хведот не розумiє, що з тим дiється, але що тут багато
розважати - iти так iти. I спочатку йшлося гаразд, пiд ногами твердий
грунт, але згодом той грунт стає м'якшим i м'якшим, аж нарештi дiйшли до
такого, що нi сюди нi туди. Ноги по самi колiна грузнуть в драглину, з-пiд
них чвиркає брудна, iржава, шипуча рiдина. Стрибають з купини на купину,
Хведот грузне, падає, й незабаром його скромна постать перетворилася у
найсумнiше видовище. Нi обличчя, нi очей - суцiльна руда пляма.
Але вiн все-таки йде, довго тримається, хоча плач висить йому на устах,
на носi, на очах. Пам'ятає свою присягу, i, може б, воно обiйшлося все
гаразд, та в одному мiсцi хлопчисько раптом спотикається i летить у багно
сливе з головою. Вiн мало не тоне. Володько кинувся його рятувати, але не
має досить сили. I тут вже Хведот не втримався i заревiв на цiле горло.
От тобi й на. От i повiр iншим разом, коли хтось божиться. Ну й що його
тепер робити? I як його з'явитися на очi матерi, а ще гiрше - батька? Знов
те "вiн до всього приводець" задзвенiло в ухах...
- Цить! Чуєш? Цить, кажу тобi. Хведот реве.
- Цить! - розпачливо кричить Володько. Хведот реве.
- Ах, ти! Ти ж забожився! Дадуть тобi мама. Я скажу, що ти... божився,-
це останнє вирвалось з Володька через плач.
Хведот миттю перестав ревiти; йому тяжко, йому холодно, вiн увесь
дрижить, але вiн уже мовчить. Боже, що може бути страшнiшим, нiж коли вiн
присунеться до хати в такому виглядi, а до всього з такими страшними
злочинами. Тож божиться у них найсуворiше заборонено, i це Хведот дуже
добре знає.
Володько вдоволений зi своєї витiвки, вiн би й так нiколи не сказав
мамi, бо ж на кому все то скоїться, але добре, що той повiрив. Сяк-так
iдуть далi i ось вилiзли на сухе... I лише тут Володько зрозумiв i збагнув
справжнє значення свого пiдприємства. З них обох стiкали бруднi патьоки,
тяжкий, непрошений жаль огорнув хороброго мандрiвця, i вiн сам не
видержав... Заревiв на цiлу губу - боляче i ображено. Вiн же тут
зовсiм-зовсiм не винен, все так само сталося... Хведот негайно пiддержав
йому товариство, i дружний плач рознiсся в темрявi понад лугом i полями.
Пiзно, зовсiм пiзно, голоднi й холоднi присунулись вони до своєї хати.
Хведот уже не плакав, хлипав лише сам Володько. Вiн зовсiм виразно вичував
на своєму задку дотики батькової попруги, i це порядно його бентежило.
Але коли увiйшли до хати, там було темно i безлюдно. Значить, нiкого
нема дома, значить, не все ще втрачено. Довго тут роздумувати негаразд.
Швидко з мiсця, не миючись i не витираючись, подерли обидва (Володько
ледве висадив отого опецькуватого кордупеля) на найповнiшу захисницю всiх
покривджених дiтей - їх найнедоступнiшу фортецю - пiч. Сидiли там пiд
лежаком на гарячому черенi i лише зрiдка несмiливо пiдшморгували носами.
Володьковi все ще текли по щоках ряснi, солонi сльози, а вiн, щоб не
робити зайвих рухiв i шуму, пiдлизував їх язиком.
Сидiли отак iз чверть години. Першою прийшла мати. За нею хутко увiйшов
i батько.
- Боже, Боже! I де тi дiтиська ото полiзли! Тошненько менi та нудненько
менi! Ото залiзли, може, в багно,- матiнко Божа, хорони! - тошнiла мати. А
батько мовчав. Засвiтили лампочку. Мати не вгавала i квоктала далi: - То
вже так далi не може бути... I чому ти того лобуза, отого старшого (знов
старшого!) не випариш добре? Де ж чувано, де ж видано, щоб у таку пору i
не було дiтей дома?
Батько нi пари з уст. Тяжко сiв бiля столу, закинувши наперед
настiльника, щоб бруднiзними рукавами не замазати його. Виразу його
обличчя при такому мiзерному освiтленнi побачити годi, але ота тверда
мовчанка i таке ж уперте лебедiння матерi вимовно казали про все, що
твориться в тих мужицьких душах.
- I чого ти мовчиш, як пень? - чiпляється мати.- Хоч би пiшов куди, хоч
би робив що... Я он оббiгала всенький лiс аж до лебедського порубу... На
лузi була, у млинi... Нiде їх немає... От, горе моє, горе!
Батько сплюнув.
- Тo,- каже вiн,- вилазить наверх твоя наука. Я що... Хiба я знаю, що
маю з ними робити... Коли ти вчиш дiтей непослуху - то й маєш...
- Вчиш, вчиш... Не допiкай менi тим вчиш... Хто його в повiтря лихе
вчить.
- Ага! А як вiзьмеш попругу, щоб протягнути котрого ("Ого! Добре вам
протягнути",- думає Володько) через-плiч, то галасу на цiлу околицю
наробиш. Тепер маєш... Як десь усунуться в рiчку - будеш бачити.
Та все-таки батько звiвся i, сказавши, що "чортова спина болить",
наложив на лисину свого заялозяного кашкета. Видно; зiбрався кудись iти.
Володько довго та хоробро змагався зi спазмами плачу, що тиснулись у
горлi. Довго стискав свої тремтячi уста i цiпив зуби, щоб не подати
голосу, та, коли батько взявся за клямку, не втримався, захлипав i заревiв
вiд переповненого i щирого серця. За ним поспiшив i Хведот. Дружний, на
два голоси, концерт по вiнця виповнив хату.
На щастя, на цьому й скiнчилося. Василя ще не було дома, а батько,
видно, так був наморений, що йому не тiльки свої, а й циганськi дiти не на
умi. Вiн, видно, зрадiв, що не треба буде йти їх шукати, а все-таки, раз
узявся за клямку, не випадало вертатися.
- Треба ще до хлiва заглянути,- сказав вiн, хоч перед хвилиною там
якраз був.
А мати, звiсно, мати. Лемент пiдняла, стягнула обох з печi i, патраючи
їх, нiби курчат зарiзаних, додавала найдивовижнiшi прислiв'я, стягала з
них "оте дрянтисько", мила отi "ручиська та ножиська", а далi
суворо-пресуворо наказала, що "якщо менi не будете їсти, то я вас тутеньки
розтрясу, i зараз менi спати марш".
Обидва зробили оте "спати марш". Зробили не гаючись, поки не вернувся
батько. Краще хутчiй з очей, поки лихо дрiмає. Але спати Володько одразу
не мiг. Стiльки того за день пережито, стiльки перебачено й передумано.
Велике й нерозгадане питання, куди, власне, тече та їх рiчка, так i
залишилось нерозгаданим. А коли заснув, воно далi ввижалось йому увi снi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294