Треба було в першу чергу прикупити худоби.
Без худоби господар - не господар.
Дорожина бiжить серединою вкритого житом i пшеницею поля, що тiкає вiд
зору i десь там на обрiю западає в долину. Направо - моє, налiво - моє!
Один лише вiтер має право тут топтатись, збивати хвилю, жбурнути нею до
сусiдньої межi i тiкати злягано далi.
Навколо соняшна тиша, бринять у збiжжi синi голiвки моторних волошок,
десь-не-десь заборсалось стебло кукiлю, з усiх напрямкiв - звiдти i
звiдти, справа й злiва, пiдпадьомкають перепелицi i стрикочуть без перерви
коники-стрибунцi. У далечi, на сходi, пiвночi i заходi сталевою масою
застигли лiси.
Матвiй зупиняється. Володько прикладає до чола долоню i вдивляється в
угорськi чагарники, що над ними велетенською сiрою баштою зводиться i
в'яжеться з небом дим. Лиш вiдгуки дзвiнкого пiдголосника кажуть, що там
мужицький молодняк пасе конi i заливається спiвом, таким же великим та
просторим, як i сама земля.
- Земля! - виривається у Матвiя.- Ех, коли б отак рокiв ще п'ятнадцять
назад... Ще б потрудився. А тепер не те. Нема вже рук. Забрала... Iнакше й
не можна. Колись, бувало, чагарi, лiси. Пiшов, пiймав звiра, роздер його i
маєш. Тепер iнакше. Сам знаєш... Не малий.
Радiсно чути оте "не малий", Володько пiдносить голову, випростує
постать iз завдатками широких барок. Батько мову веде - просту, вузлувату
- твердi слова з твердих уст, оповiдається про рiд, про минуле, любить вiн
те минуле, i встають в уявi дiти-велетнi. Iдуть пралiсами, рвуть столiтнi
дуби, розчищають галявини, предають огневi хмиз i хащу: дикий звiр чує
запах поту людини за плугом i з диким жахом тiкає у безвiстi.
Iшов плуг, iшов страшний мужик за плугом, розривав цiлину, визволяв
сковану силу землi, родив життя. Сливе побожно дивиться хлопець на ту ось,
побiч, людину. Те вiчно зi зморшками, високе чоло, тi яснi, чистi, поважнi
очi, той владний, горбатий нiс. Рука його тяжка i тверда, долоня широка,
кулак вузлуватий з чiткими пругами набряклих жил. Лиш мала тiнь вiд сонця
падає на землю вiд його велетенської постатi.
Нiколи та рука не обняла його - сина, не була щедрою на пестощi, та
все-таки кожного року, коли "Христос воскрес", коли всi вiталися, син з
величною втiхою брав ту руку i припадав устами до її шорстокої, темної
твердостi. I чоло його ясне i горде, нiби вiн син великого царя.
Завжди i завжди гордий вiн своїм батьком. Он над шляхом за шором
розбiлились хати. Нове селище. Там святочно одягненi люди, там бiжать з
галасом дiти, там iдуть до церкви i гуторять жiнки. Батько! Це все батько.
Хiба ж син не знає? Вiн тiльки вдоволено посмiхається. У нього ще й досi
босi ноги i порватi на колiнах штани, та не в тiм справа. Он поле ожило i
живе великим життям, i обiцяє щедро воздати за твердi днi довгих рокiв,
перебореш залiзною волею залiзних людей.
- Ну,- каже батько,- пiдемо...
Рушають i йдуть у напрямку, де над угорським чагарником зводиться
димова башта i звiдки виривається та розгортається в просторах владна
пiсня мiцногрудих дiтей майбутнього.
ВIЙНА I РЕВОЛЮЦIЯ
Вiйна I
Паринина Матвiєва цього року над Угорською долиною. Хома Ет-тоє i Кушка
Iван, сусiди з обох бокiв, мають там також своє пасовисько. Землi угорщан
широко й далеко розляглися - долина, озеро, луги - луком вигнулись проти
сонця, лiсом темним, дубовим вiд пiвнiчних вiтрiв заставились. Зруб пiд
лiсом на другому схилi i молодий березняк. Границя широка, виразна,
заросла морогом, твердо врiзалась в землю по цей бiк долини. На схилi
розлогi кущi лiщини, молодi кучерявi дубочки, У кущах камiнь величезний,
сiрий, нiби спина кита, випнувся на поверхню, обрiс мохом, порепався,
зненацька урваний, нiби по ньому вдарили велетенським молотом i вiдбили
кусень, що вайлом скотився додолу та в непевностi зупинився перед
сiножаттю Михайла Турка.
Пiд урвищем земля роззявилась i з її пащеки вирiс коренастий дуб,
розтятий громом на двi половини. Звiдсiль i озеро виднiє. Впало з небес i
розбилось на кiлька куснiв великанське дзеркало, а соняшнi променi
водоспадом зливали до нього схили долин з житом, маком польовим та
волошками синiми i травагли з кмiном, що розрослись у пояс людини.
Лишень з тих трав не багато хiсна. Рiк-рiчно, як виростуть до покосу -
лiтнi спеки зливи нагонять, озеро води свої пiдносить i невпинною лавою
розправляє вздовж, як глянеш долиною. Трави никнуть пiд брудною навалою,
хвилi свавiльно i дико рвуть береги, напирають на кущi верболозу i вiльхи.
Коники-стрибунцi, рiзнi комахи i все, що жило i радiло, гибло нараз i
мчало з водами в невiдому безвiсть.
Бурхлива тодi ставала долина, шумiли води, вiльхи, дуби. Жито хилилося
в покорi, колосся торкалось глинкуватої землi, а маки передчасно обсипали
свої шарлатнi шати. Та коли води спадали, на поверхнi столочених трав
лишалася риба, мов кусники живого срiбла, лежали й трiпотались безвладнi
сотворiння.
Тодi з Угорського i Тилявки баби, дiвки, пастушки-хлопцi з кошами
виходили i голими руками пiдбирали карасiв та пiскарикiв. Звичайно за
здобич бої зводились - угорщуки й тилявчани,- перемагали сильнiшi, бо
закон їх - закон хмар i буревiїв.
Але не тiльки за рибу бились угорщуки й тилявчани. Нi, нi. Не тiльки за
це.
Паринина Матвiєва, Iвана Кушки i Хоми Ет-тоє межує з угорськими полями.
За межею поле покате до долу - тiнь та мочар - власнiсть Григорка. Мужик
земельний, та ледачий, та п'яничка. Поле вросло дерном, а восени, коли
збирали мiзерний вiвсик, лишалось пашi хоч пiдкладай косу. I хто б на таке
не полакомився. Тилявчани, як найближчi сусiди, вривалися першими,
угорщуки впиралися, шикувалися бойовi ратi, рокотали грiзнi бої, градом
сипалось камiння, ломались на черепах дрюки... I так поколiння в
поколiння.
Володько цього славетного року заприсяжний пастух. Як мурин чорний вiд
сонця, як тятива пружний, як коноплi волосся, як цегла репанi босi ноги.
Пасе шiсть корiв дiйних i четверо ялiвнику. Це не Лебедщина, розходу тут -
межа в межу, а тому будь на сторожi.
Добре, що паринина не межує зi "шкодою", на Ет-тоє також пасовисько i
пасе там свої четверо хвостяк "нiмий", на iм'я Роман, якого кличуть на
мигах i звуть "нiмий",дебелий, мiцний хлопчисько, твердий, барви паленої
цегли лоб i порепанi до кровi губи. Вiд Iванового сусiдують два бiлоголовi
"маминi лобури" Хведько та Iлько - дванадцятеро худоби, один би не впас, а
тому їх двоє, межа чiтка, креслена в планах, законом великої держави
суворо хоронена.
- I добре,казав Матвiй.- Не люблю того спiльного. На своєму хоч стань,
хоч сядь, хоч покотом. Я тут пан. Так. Кожний має право на кусник права в
собi.
Тому межу суворо берегли, тому коло товару зiвакiв не давай i вуха май
нагостро.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
Без худоби господар - не господар.
Дорожина бiжить серединою вкритого житом i пшеницею поля, що тiкає вiд
зору i десь там на обрiю западає в долину. Направо - моє, налiво - моє!
Один лише вiтер має право тут топтатись, збивати хвилю, жбурнути нею до
сусiдньої межi i тiкати злягано далi.
Навколо соняшна тиша, бринять у збiжжi синi голiвки моторних волошок,
десь-не-десь заборсалось стебло кукiлю, з усiх напрямкiв - звiдти i
звiдти, справа й злiва, пiдпадьомкають перепелицi i стрикочуть без перерви
коники-стрибунцi. У далечi, на сходi, пiвночi i заходi сталевою масою
застигли лiси.
Матвiй зупиняється. Володько прикладає до чола долоню i вдивляється в
угорськi чагарники, що над ними велетенською сiрою баштою зводиться i
в'яжеться з небом дим. Лиш вiдгуки дзвiнкого пiдголосника кажуть, що там
мужицький молодняк пасе конi i заливається спiвом, таким же великим та
просторим, як i сама земля.
- Земля! - виривається у Матвiя.- Ех, коли б отак рокiв ще п'ятнадцять
назад... Ще б потрудився. А тепер не те. Нема вже рук. Забрала... Iнакше й
не можна. Колись, бувало, чагарi, лiси. Пiшов, пiймав звiра, роздер його i
маєш. Тепер iнакше. Сам знаєш... Не малий.
Радiсно чути оте "не малий", Володько пiдносить голову, випростує
постать iз завдатками широких барок. Батько мову веде - просту, вузлувату
- твердi слова з твердих уст, оповiдається про рiд, про минуле, любить вiн
те минуле, i встають в уявi дiти-велетнi. Iдуть пралiсами, рвуть столiтнi
дуби, розчищають галявини, предають огневi хмиз i хащу: дикий звiр чує
запах поту людини за плугом i з диким жахом тiкає у безвiстi.
Iшов плуг, iшов страшний мужик за плугом, розривав цiлину, визволяв
сковану силу землi, родив життя. Сливе побожно дивиться хлопець на ту ось,
побiч, людину. Те вiчно зi зморшками, високе чоло, тi яснi, чистi, поважнi
очi, той владний, горбатий нiс. Рука його тяжка i тверда, долоня широка,
кулак вузлуватий з чiткими пругами набряклих жил. Лиш мала тiнь вiд сонця
падає на землю вiд його велетенської постатi.
Нiколи та рука не обняла його - сина, не була щедрою на пестощi, та
все-таки кожного року, коли "Христос воскрес", коли всi вiталися, син з
величною втiхою брав ту руку i припадав устами до її шорстокої, темної
твердостi. I чоло його ясне i горде, нiби вiн син великого царя.
Завжди i завжди гордий вiн своїм батьком. Он над шляхом за шором
розбiлились хати. Нове селище. Там святочно одягненi люди, там бiжать з
галасом дiти, там iдуть до церкви i гуторять жiнки. Батько! Це все батько.
Хiба ж син не знає? Вiн тiльки вдоволено посмiхається. У нього ще й досi
босi ноги i порватi на колiнах штани, та не в тiм справа. Он поле ожило i
живе великим життям, i обiцяє щедро воздати за твердi днi довгих рокiв,
перебореш залiзною волею залiзних людей.
- Ну,- каже батько,- пiдемо...
Рушають i йдуть у напрямку, де над угорським чагарником зводиться
димова башта i звiдки виривається та розгортається в просторах владна
пiсня мiцногрудих дiтей майбутнього.
ВIЙНА I РЕВОЛЮЦIЯ
Вiйна I
Паринина Матвiєва цього року над Угорською долиною. Хома Ет-тоє i Кушка
Iван, сусiди з обох бокiв, мають там також своє пасовисько. Землi угорщан
широко й далеко розляглися - долина, озеро, луги - луком вигнулись проти
сонця, лiсом темним, дубовим вiд пiвнiчних вiтрiв заставились. Зруб пiд
лiсом на другому схилi i молодий березняк. Границя широка, виразна,
заросла морогом, твердо врiзалась в землю по цей бiк долини. На схилi
розлогi кущi лiщини, молодi кучерявi дубочки, У кущах камiнь величезний,
сiрий, нiби спина кита, випнувся на поверхню, обрiс мохом, порепався,
зненацька урваний, нiби по ньому вдарили велетенським молотом i вiдбили
кусень, що вайлом скотився додолу та в непевностi зупинився перед
сiножаттю Михайла Турка.
Пiд урвищем земля роззявилась i з її пащеки вирiс коренастий дуб,
розтятий громом на двi половини. Звiдсiль i озеро виднiє. Впало з небес i
розбилось на кiлька куснiв великанське дзеркало, а соняшнi променi
водоспадом зливали до нього схили долин з житом, маком польовим та
волошками синiми i травагли з кмiном, що розрослись у пояс людини.
Лишень з тих трав не багато хiсна. Рiк-рiчно, як виростуть до покосу -
лiтнi спеки зливи нагонять, озеро води свої пiдносить i невпинною лавою
розправляє вздовж, як глянеш долиною. Трави никнуть пiд брудною навалою,
хвилi свавiльно i дико рвуть береги, напирають на кущi верболозу i вiльхи.
Коники-стрибунцi, рiзнi комахи i все, що жило i радiло, гибло нараз i
мчало з водами в невiдому безвiсть.
Бурхлива тодi ставала долина, шумiли води, вiльхи, дуби. Жито хилилося
в покорi, колосся торкалось глинкуватої землi, а маки передчасно обсипали
свої шарлатнi шати. Та коли води спадали, на поверхнi столочених трав
лишалася риба, мов кусники живого срiбла, лежали й трiпотались безвладнi
сотворiння.
Тодi з Угорського i Тилявки баби, дiвки, пастушки-хлопцi з кошами
виходили i голими руками пiдбирали карасiв та пiскарикiв. Звичайно за
здобич бої зводились - угорщуки й тилявчани,- перемагали сильнiшi, бо
закон їх - закон хмар i буревiїв.
Але не тiльки за рибу бились угорщуки й тилявчани. Нi, нi. Не тiльки за
це.
Паринина Матвiєва, Iвана Кушки i Хоми Ет-тоє межує з угорськими полями.
За межею поле покате до долу - тiнь та мочар - власнiсть Григорка. Мужик
земельний, та ледачий, та п'яничка. Поле вросло дерном, а восени, коли
збирали мiзерний вiвсик, лишалось пашi хоч пiдкладай косу. I хто б на таке
не полакомився. Тилявчани, як найближчi сусiди, вривалися першими,
угорщуки впиралися, шикувалися бойовi ратi, рокотали грiзнi бої, градом
сипалось камiння, ломались на черепах дрюки... I так поколiння в
поколiння.
Володько цього славетного року заприсяжний пастух. Як мурин чорний вiд
сонця, як тятива пружний, як коноплi волосся, як цегла репанi босi ноги.
Пасе шiсть корiв дiйних i четверо ялiвнику. Це не Лебедщина, розходу тут -
межа в межу, а тому будь на сторожi.
Добре, що паринина не межує зi "шкодою", на Ет-тоє також пасовисько i
пасе там свої четверо хвостяк "нiмий", на iм'я Роман, якого кличуть на
мигах i звуть "нiмий",дебелий, мiцний хлопчисько, твердий, барви паленої
цегли лоб i порепанi до кровi губи. Вiд Iванового сусiдують два бiлоголовi
"маминi лобури" Хведько та Iлько - дванадцятеро худоби, один би не впас, а
тому їх двоє, межа чiтка, креслена в планах, законом великої держави
суворо хоронена.
- I добре,казав Матвiй.- Не люблю того спiльного. На своєму хоч стань,
хоч сядь, хоч покотом. Я тут пан. Так. Кожний має право на кусник права в
собi.
Тому межу суворо берегли, тому коло товару зiвакiв не давай i вуха май
нагостро.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294