I так далi минають днi.
Наближається, нарештi, весна. Уже в березнi помiтне її наближення.
Дихне iнколи теплiшим, снiг, там то там, тiкає зi свого мiсця i оголює
землю, сонце без страху, одверто заливає малi вiконечка i проривається
двома стовпами досередини, синя лата неба нашвидко перемальовується i її
iнодi видно з вiкна.
Ах, яка та весна! Яка то свiжа радiсть! Володько чекає її i не
дочекається, хоча вiн усе лежить i не може нiяк устати. Зате Хведот без
перерви сторчить у тих вiкнах i все викрикує:
- Дивись, дивись, Воводьку! Говуби! Говуби! Або знов:
- О! Воводьку! Песик побiг! Або:
- Воводьку! Дивись! Узе нема снiгу!
Володько тiльки слухає i тiльки заздрить. Ну, чому всi ходять i всi
бачать, а тiльки вiн лежить отут i нiчого не може бачити, що там надворi
дiється. А там того мусить бути так багато i таке воно все хороше.
Але Володьковi вже значно покращало. Лежить, але йому принаймнi з ран
не тече i, пiдпертий подушками, вiн може вже сидiти. Цього року в
М'ясницi, перед великим постом, йому сповнилось сiм рокiв. Тому мати знов
журу має - йому треба перший раз iти до сповiдi i грiхи свої сповiдати.
Батько був проти. Як можна дитину зрушувати, везти до церкви, а до того i
часу обмаль. Снiг завчасу, вже на середопiстя, сливе весь зiйшов. Матвiй
залишив камiнь, а взявся до землi. Сонце пригрiло i поле засiрiло.
День-щодень Матвiй у полi. Все нема i нема зайвого часу, щоб запрягти конi
i одвезти малого до церкви.
- Не буде ж дитина через якусь там роботу без сповiдi i причастя,-
гризеться мати.
А Матвiй має вже на те готову вiдповiдь:
- Коли б но всi ми стiльки грiхiв мали, що вiн, то й повiв не треба
було б на землi.
Одначе Матвiй вибрав-таки вгодну хвилю, був якийсь присвяток, намостив
драбиняка горохвянкою, запрiг конята, окутав Володька кожухом i поїхали до
церкви.
Володько вже не раз бував у своїй церквi, але тепер вiн уздрiв тут щось
зовсiм нове. Церква видалась йому винятково великою, високою, просторою.
Ледве сягає зiр пiд склепiння банi. Там, у найвищому мiсцi, велике
зображення могутнього Бога-Саваофа iз золотим сонцем на чолi, що на всi
боки розсипає снопи промiння. А нижче довкруги анголи з розкритими крилами
намальованi, по кутах банi чотири дiди, один з пером i книгою, один з
бичачою головою бiля себе, один з птахом, а один без нiчого. I довкруги
щось написано великими слов'янськими лiтерами. Володько пробує
прочитати... Вiн сидить закутаний иа стiльцi, задер догори голову i
поволi, по складах, читає: "Отче наш, iже єси на небесах, да святиться
iм'я твоє, да прийде царствiєтвоє"... i далi, i далi, цiлого "Отченаша"
вичитав Володько i був дуже вдоволений з того, бо i колись не раз бачив
вiн тi лiтери, але що там написано, не мiг довiдатись. Тепер зовсiм
iнакше. Вiд картини до картини, вiд образу до образу мандрує його зiр,
скрiзь є щось написане i все то вiн розбирає. Он там гурт людей у дивних
одягах, нiби вони лише пообгортали себе полотнами, i пiд ними написано:
"Сошествiє Св. Духа на апостолов". То знов отам, багато людей у таких
самих одягах, деякi з них.тримають якiсь галузки в руках, посерединi осел,
на ослi їде людина з свiтлим кружком на головi, i пiд цим написано: "Вход
Господа нашого Iiсуса Хрiста в Iєрусалiм". Ця картина особливо подобалась
Володьковi, нiколи, здається, не забуде її. Тi люди такi веселi, вони,
видно, щось вигукують, а той, що на ослi, сумний i на обличчi його видно
страждання.
А в церквi щось там далi правиться, спiвають кiлька дядькiв сумних
пiсень, до вiкон проривається, великими стовпами сонце, луна вiд спiву
змiшується з димом кадила i все разом творить особливий настрiй...
Володько швидко втомлюється, вiн би хотiв лягти, але лягти не може. Сидить
далi на своєму ослончику i далi роздивляється, i далi слухає. Мати тут же,
недалеко бiля нього, стоїть перед бiчною iконою Матерi Божої i пильно
молиться. Перед образом трьохраменна червона лампадка на позолочених
ланцюжках. Володько спостерiгає дивне: йому видається, що очi його матерi
i очi Матерi Божої однаковi. Як це гарно, думає вiн i не може натiшитись.
А батько? Завжди вiн батько. Вiн стоїть випростано, спокiйно,
незалежно. Щось горде в його обличчi. Нi один образ не нагадує йому
батькового обличчя, хiба отой там високо дiд з тiєю книгою, але i то не
такий. У батька нiс горбатий, так, але борода не така велика. Та й не
такий батько ще старий.
Людей потроху прибуває i прибуває. Володько iнодi спостерiгає їх. Хор
спiває: "Да iсправiться молитва моя", так дуже подобається Володьковi цей
жалiбний спiв, хоча вiн i не розумiє його слiв...
Служба тягнеться довго, Володько втомлений i розчулений. А коли
скiнчилась служба, почалось маслосвятiє, Володьковi вiдкривали груди, йому
було соромно, мастили його олiєю. Пiсля батько пiднiс його разом зi
стiльчиком до аналою, i тремтячий Володько почав каятись у своїх грiхах.
Священик запитав його: "Чим ти згрiшив?" А Володько не знає, що сказати.
Пригадує багато своїх грiхiв, але боїться признатися. I матерi не слухав,
i Хведота на рiзнi спокуси спокушав, пригадав i рiчку, i лiс, i млина, i
ту картоплю, що вони у побережника крали. Священик йому пiдказує: "Не
слухав батька-матерi? Заздростив? Не молився рано й ввечерi Богу? Не
постив? Лаявся поганими словами? Щось узяв чуже? Божився неправильно?"
Ах, вiн пропав! Вiн загинув! Вiн великий, дуже великий грiшник. Усе це
було. Володько ковтає сльози, тримається, як може, але враз не витримує
бiльше i ряснi краплi слiз посипались з його очей.
"I чого вiн реве, той бельбас",- думає батько i суворо дивиться на
Володька. Мати знов цiла розчулена. "Ах, дитино моя, дитино!" - думає
вона. Володько мимрить: "Нi!" Що нi i як нi, вiн не пам'ятає. Йому
хотiлось не те сказати, але сказав - нi. Хотiв сказати: "Так! Я грiшний!"
Але разом з тим якийсь iнший голос пiдсказав йому, що нi! Вiн не грiшний,
вiн не зробив нiчого, що могло б зватись грiхом...
Сповiдь скiнчилась, священик положив малому на голову руку i читає
якусь молитву. Вiн просить Господа Бога, щоб той з великої ласки своєї
простив "рабовi своєму Володимировi всi його прогрiшенiя - вiльнi i не
вiльнi". Володько цього не знає, вiн лише хотiв би лягти, йому стає
млосно, йому крутиться голова...
Дорогою назад Володько мiцно заснув, мати весь час сидiла над ним, i
спав вiн так твердо, що не чув навiть, коли його знесли дома до постелi, i
прокинувся вiн аж надвечiр. У хатi була сама лиш мати. Сильно пахло
сонцем, свiжим повiтрям, весною. Сонце заходило i його променi якось
особливо засипали хату. Володьковi пригадався молодий сосновий лiс,
запахом смоли повiяло, срiблистi шпичаки галузок i молодi, зеленi, зовсiм
м'якенькi шишки, що їх можна їсти, хоча вони дуже гiркi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294