Випустили в небо кулеметну стрiчку i наказали старостi
зiбрати стiльки-то й стiльки харчових продуктiв. Зiбрали, забрали i
поїхали. Знов тиша.
Але одного дня над осiнь до села приїхали якiсь люди. Так i так.
Повстання! Весь нарiд встає. До зброї!
Село заворушилось. З'явилися рушницi, кулемети. Встали сотнi i знов зо
всiх бокiв заговорили кулемети. Не видержали большевики.
Масою рухнули до вiдступу. Повстанцi масою посунули на схiд. З'явилася
надiя. Знов свої, своя мова.
Але по часi розiйшлися повстанцi по домах. Стало тихо. Нема нiкого.
Нiякої влади. Десь там якась повстанська частина стоїть, але невiдомо, де
вона. Кажуть, з заходу сунуть поляки.

XI
Минуло двi недiлi спокою, безвладдя, непевностi. I от одного дня до
села почало йти якесь вiйсько. Мундири на них нiмецькi. Спереду iде
кiлькох кiннотникiв з ручними кулеметами. В деякiй вiддалi вiд них
товстючий начальник. Кiнь пiд ним сильний, гнiдий. Ступає повiльно. За
начальником пiхота.
Володько прислухається до їх мови. Не розумiє. Одяги нiмецькi, мова
невiдома... Зовсiм не так уявляв їх собi Володько. Це мали бути дивнi в
рогатих шапках з пiр'ям люди. А тут i не рогатi шапки, i не пiр'я. Якiсь
кругленькi шапочки, якi навiть можна було купити в Крем'янцi. На них
бляшанi крилатi орли.
Iдуть рiвними лавами сотня за сотнею. Багато їх. Звiдки вони прийшли,
де взялися? З яких лiсiв, з яких болiт? То ж там у них самi лiси, пiски i
багна. Пригадуються Володьковi оповiдання, як то колись по лiсах
виловлювали мужики їх ворохобникiв. О, цi вже не подiбнi на ворохобникiв.
Справжнє вiйсько. I невже вони будуть панувати в нашiм краю? Нi. Це
неможливо. Це нiяк неможливо. Хто-хто, але не цi. Це якось не пiдходить,
не вмiщається в головi. Це ж не їх край i не їх люди. Яке їм дiло до нас?
Перейшли сотнi i потягнулися гармати. Ууу, це сила. Але де вони були до
цього часу? З таким вiйськом, з такою силою вони могли б уже давно вигнати
большевикiв?.. Боялися. Дуже обережнi. Знають добре, що нiкого тут нема,
хто б ставив їм спротив, а йдуть боєвим ладом. Полями он iдуть чати.
Бояться...
- Снився менi колись сон,- заговорив Матвiй,- Ну й дивiться... Не
справдилось?.. А то ж було ще перед вiйною. Росiя була... Хто б таке
подумав...
Настала нова влада. Дивний i незрозумiлий настрiй. Нiхто не хоче
вiрити, що це вже не "петлюрiвцi" i не "большевики", не "нашi", а чужi. Бо
всi, що були до цього часу, були "свої". Одних хотiли однi, других -
другi, але все-таки якось зрозумiлiше було. Декому здавалось, що от
поб'ються однi з другими, якось помиряться i стане знов Росiя або Україна.
Так i говорили:
- Чорт їх знає... I за що вони ото б'ються? I тi за землю, i тi за
землю. I тi за народ, i тi за народ. Большевики за "комунiю", петлюрiвцi
проти комуни. Ну, так просто: хоч ти комунiю - йди в комунiю. Хто не бажає
- будь сам собою, сиди й працюй. Ех, народ, народ! Б'ються, б'ються, а
тут, дивись, хтось чужий користає...
-Бо нема настоящого сознанiя! - певно добавляє якийсь-небудь Семен.
- Кеб то один з другим повоював чотири годи, як я на настоящiй позицiї
в окопах - не захотiв би бiльше по свiтi шлятися i пiдстрiлювать один
другого.
- Но... А дивiться он, поляки... Хто про них колись путнє слово чув?
Тiльки лаялись. А вони он вiйсько яке зiгнали. Що? Скажете, не вiйсько?..
От прийшли, заняли i все... Поїхав я ото до Крем'янця... Тiльки й чуєш: цо
та цо... Всi тобi цокають. Жиди тобi - не пiзнаєш. Всi вивернулись... Чую
один: панє! Купцє чапке...
- Iдзь, пся крев! - каже йому той... Вже, чуєте, мацєювок нашив i
продає... А що ж... I вивiски скрiзь не нашi. Не розбереш нi слова.
- Ет! I цi довго не всидять. Поженуть! - заявляє якийсь скептик, не
думаючи над тим, хто пожене i як пожене. Хтось з'явиться i пожене. Чи ж
мало їх, всяких воякiв наплодилося.
Минають днi за днями. Минули жнива. Зiбрали жита, пшеницi, вiвси.
Пiдступає обережно осiнь. Днi соняшнi, меланхолiйнi. По стернях стеляться
струни бабиного лiта i, здається, хтось виграє на них ту саму жовту,
шелестючу пiсню, подiбну на золотий спадаючий листок клену, на вигляд
безсмертникiв, на горiючi барви настурцiї.
На полях виорюють бараболi. Горять вогнища.
Дим пiднiмається догори, або клубато котиться землею. У нiздрi
тиснеться запах згорiлого бараболиння. Чути пiсню.
Це безперевно виспiвує Христя. То в неї такий теплий, нiби гармонiя,
голос. Це нiхто iнший. Вона любить працювати i спiвати одну з любих своїх
пiсень, яких знає безлiч. Вона вже давно дiвочиться. Ходить, як дiвка,
смiється, як дiвка, навiть воду на коромислi, повнi вiдра, носить, хоч
стан, мов у оси, тоненький i гнучкий.
Всi працюють у цi днi. Ступає повна осiнь над землею. Ступають рiллею
мужицькi ноги. Сiють i сходить озимина.
Матвiй з Володьком i цiлою родиною також у працi. Ось уже час
Володьковi до школи йти, але чутка прийшла, що цього року школа пiзнiше
почнеться. Мiж тим ось бараболю виберуть, досiють i пiде.
У цiй тишi, в музицi осенi, в запаху бараболяного згару чаїться нове
горе.
Одного дня - туди десь у сторону Людвищ затарахкотiли зненацька
кулемети. Матвiй з Володьком були саме на полi i переорювали бараболисько.
За тиждень Володько має вiдiйти до Дерманя...
З Жолобок навзаводи пре якась пiдвода. На возi видно чоловiка з
рушницею. Зрiвнявшися з Матвiєм, той розмахує рукою, показує на село i
гукає:
- Гей! До села! Повстання!..
I, не зупиняючись, женеться далi. В селi того вечора зiбрався сход.
Почали радити, кричати. Хтось говорив палку промову... Всi, мовляв,
повстають. Людвищi, Жолобки, Титилькiвцi. Всi, як один; Он на Ляхiвцях
забили трьох жандармiв...
Але Тилявка вагається. Однi - за, другi - проти. Перемогли другi.
Агiтатори поїхали. На другий день рано з пiвденного сходу почули гарматне
бовхання. Хто i на кого стрiляє, не вiдомо. Донеслися чутки, що то бiй з
повстанцями. У Шумську на греблi засiло кiлькох хлопцiв з кулеметами, якi
випустили кiлька стрiчок по "галєрчиках", що саме входили до мiстечка. Але
зле. Не видержали. Тi засiли i випалили кiлька сальв з рушниць. Хлопцi
втiкли.
У Людвищах нiби гурт хлопцiв з рушницями напав на вiддiл вiйська.
Кiлькох пiдстрiлили. Вiйсько втiкло. Що буде далi, невiдомо. Всi чекають i
сподiваються, що прийдуть петлюрiвцi. Кажуть, вони десь там за Ямполем.
Минає ще одна напружена нiч. У деяких мiсцях чути стрiлянину. Ранок
принiс уже першi наслiдки. Над тим мiсцем, де стоїть село Людвищi,
зненацька починають здiйматися тяжкi чорнi хмари. Час вiд часу чути
рушничнi стрiли.
До Тилявки прибiгли першi втiкачi.
- Палять! Бiда! Ховайте нас! Рятуйте нас!.. Пропали ми!..
- В лiс! В хащi!
А димовi хмари все ростуть, пiднiмаються, сягають сонця i закривають
його.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294