Ха-ха-ха!
Вiн увесь рух i веселiсть. Стояти йому нiяк не хочеться. його
американськi черевики так i пiдстрибують по черзi. Його короткi руки весь
час вправляють якусь шалену гiмнастику. Його товстi уста вилонюють безлiч
iронiї на всiх, на цiлий свiт. Сьогоднi вiн зовсiм пристойно поголений, i
слiди вiспи не дуже псують його грубi риси обличчя.
- Куди? Ага! Поїсти! Ну, так до Гашка. Добре?
До Гашка, так до Гашка. Зайшли до Гашка, Тут вже дядьки, валянки,
башлики, залiзна розжарена грубка, чорне пиво й сальтисон. Окупували стiл.
Лазюк говорив, смiявся, оповiдав. Кпини його безмежнi. Iронiя його
невичерпальна. Чого торкнувся - рознiс у порох. Постукував по столi
товстим, круглим кулаком, дрiбно сам з себе смiявся, розпитував про село.
Пiсля просив хлопцiв лишитися ще на одну нiч, та Сергiй не погодився.
Не мав змоги. Але Володько зостався. Зостався, бо мiсто тримало його. Яке
б воно не було, а все-таки якийсь рух, плакат, вiтрина, електрична
жарiвка. Все-таки сякий-такий хiдник i телеграф.
Цiлий день Лавюк не випускав з рук Володька. Були у бiльярдi Грицюка,
були у Повольного. Володько хотiв знайти Олега, але не вдалося. Увечерi
пiшли до "Звiзди",
Там дають "У пащецi лева". Третiй сеанс ще не розпочався. Чекали у
почекальнi. Посерединi велика ваза й глиняний Нептун. На стiнах Пат i
Паташон, Гарi Пiль, Мерi Пiкфорд. Двi штучних пальми, штучний, оббитий
мармур, штучна барва на губах окатої жидiвки в неможливо короткiй суконцi,
штучний шовк її панчiх.
Але Володьковi подобається та штучнiсть. Це мертве, блiде сяйво
електричної грушки, цей витертий плюш стiльцiв i лавиць, ця публiка, що
сидить i чекає сеансу. А дверi в залу ще зачиненi. Чути дзирчання
фiльмового апарату й звуки пiанiно. Ось вони цяпають повiльно й рiдко, то
знову зриваються, буряться, гудуть, бiжать шалено, нiби зграя звiрини.
Володькова уява малює вже привабливi картини, i поволi все навкруги никне
перед їх маєстатом.
Сеанс кiнчається. Вiдчиняються навстежiнь дверi, й з них натовпом
ринуть люди. Червонi, палаючi щоки, блискучi очi, теплi, розмрiянi,
розхвильованi. Вони тiльки що вернулися з далеких мандрiвок i ще не
вiрять, що вони тут, у Крем'янцi.
Хто б подумав, що вони живуть тут, ходять до кiна, грають бiльярд,
кохаються. Тут, на цiй землi, на якому-небудь п'ятдесятому рiвнобiжнику
нашої пiвкулi, за тисячу кiлометрiв вiд Парижу, Берлiну, Лондону. Десь там
далеко, далеко, поганеньке мiстечко, а все-таки воно живе, все-таки
пнеться... Хiба тi панночки не в таких самих коротких суконочках, як у
Парижi чи Лондонi? Хiба не так само барвлять уста чи стрижуть волосся?
Проситься їх не ображати. Вони на землi, мають барви й електрику, мають
кiно "Звiзду" й багато iнших благ.
Кiно також знає собi цiну. Воно не має лож?.. Як то не має? Он тих
кiлька потертих стiльцiв з самого заду. А що то над ними написано? Ложi.
Там можна бачити комiсара полiцiї i навiть самого пана старосту. Вiн ще
передвчора був у Варшавi, вiн ще пахне столицею, i його старомоднi
бакенбарди не мають найменшого зв'язку з провiнцiальнiстю.
Кiлька хвилин виходить публiка, кiлька хвилин входить. Входить i
Володько, входить Лазюк. Всi входять, всi знаходять свої мiсця i сiдають.
Он, здається, направду чи не сам пан староста. А може, то й не вiн. Нi.
Вiн. Сидить, пробачте, в ложi, значить, вiн. Декiлька людей обертається
туди, це також знак, що вiн.
Нарештi гасне свiтло. Сiренький, потрiсканий екран. На ньому
з'являється Африка. Хащавини бамбука. З'явився здоровенний, лютий лев.
Вирвався з куща, мов артист, i зупинився на сценi. Шкура на ньому їжиться,
поводить навкруги головою, потрушує гривою. Пiсля зненацька зривається й
бiжить. Це вiн помiтив оту дiвчину, що вибiгла з кущiв, у чоловiчих штанях
i чоботях. Побачивши лева, дiвчина робить жахливi очi й падає на землю, за
якийсь пень. Лев стрибає просто на неї, перестрибує й бiжить далi. Дiвчина
зривається, бiжить, зупиняється, когось кличе, її гарне личко в розпачi,
її очi великi, переляканi, її чудове волосся недбало розкуйовджене.
На її крик з'являється сильний, у порванiй сорочцi мужчина. Обличчя
його всипане великими краплинами поту, волосся розпатлане, й кiлька
мокрих, злиплих пасем спадає на чоло. На поясi у нього револьвер.
Вiн бiжить до дiвчини. Та кидається в його обiйми, але знесилена
заточується й падає непритомна. Мужчина пiднiмає її, мов дитину, мiцно
тисне до своїх грудей i, розгортаючи чагарник, несе кудись... М'язи його
рук напруженi. Мiцно ступає по землi дужими ногами. Уста його розтягнутi й
щiльно затиснутi. Вiн зникає у тiм самiм напрямку, куди побiг лев.
Картина мiняється. Пiщана, безмежна пустиня. На обрiї з'являється
вiддiл арабiв, їх конi мчать щосили, розвiваються бiлi одяги, вилискують
кривi шаблi. Вони мчать просто на лiс, що виднiє далеко перед ними.
Пiд'їхали до пралiсу й спинились. Веде їх дужий, страшний, чорний, з
лев'ячою головою вождь. Розмахуючи енергiйно руками, вiн дає верхiвцям
накази. Одна мить - i всi з обличчям хижакiв зникли у хащавинах. Лишилось
тiльки кiлька коло коней.
Рух, напруження. Скiльки у тих людей сили, яке чудове довкiлля.
Пустинi, пралiси, великi рiки, височезнi гори. Високi, стрункi пальми,
чорнi люди й лютi звiрюки. А ось знову мiсто з кам'яними, бiлими будовами,
пласкими стрiхами. Готель, музика, фокстрот мiж пальмами. Грає водограй. У
басейнi золотi рибки. Пiд'їжджають i вiд'їжджають блискучi авта, з них
виходять стрункi, у бiлому жiнки, так само мужчини. Йдуть швидко по
мармурових сходах, зустрiчаються зi знайомими, вiтаються, розмовляють,
смiються. Там знову танцюють, вигинаються чарiвнi жiночi постатi. П'янi
коханням очi дивляться у саму душу, а уста самi складаються до поцiлунку.
А до всього музика, що виривається з темноти, оповиває уяву, бере легко її
в теплi обiйми й вiдносить у безвiсть, нiби немовля.
Це i є той чудовий, величезний свiт. Пiти й завоювати його, пiзнати
його красоти, випити його солодощi, пережити його вибагливi химери. Не
бути там, не знати його - марно жити тодi на землi, де нема нi пишних
палацiв, нi великих мiст, нi широких рiк, нi високих гiр. Все сiре, все
маленьке, все спокiйне й ледаче... Ах, як мучить жагуча туга за повним
життям!
I тiльки на вулицях мiста прокидається Володько вiд своїх снiв та
помiчає, що вiн все-таки тут, на цiй землi. Бруднi, обдертi жидiвськi
хижки, нерiвнi хiдники, вузькi, хвилястi, нiби їх хто навмисне погнув,
вулички. Вже краще тодi село, нiж оця купа бруду, безладдя, що зветься
мiстом.
Вже пiзно. З заходу повiває й крутиться по вузьких завулках вiтрець.
Ноги ступають по нерiвних каменюках, час вiд часу ковзаються.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
Вiн увесь рух i веселiсть. Стояти йому нiяк не хочеться. його
американськi черевики так i пiдстрибують по черзi. Його короткi руки весь
час вправляють якусь шалену гiмнастику. Його товстi уста вилонюють безлiч
iронiї на всiх, на цiлий свiт. Сьогоднi вiн зовсiм пристойно поголений, i
слiди вiспи не дуже псують його грубi риси обличчя.
- Куди? Ага! Поїсти! Ну, так до Гашка. Добре?
До Гашка, так до Гашка. Зайшли до Гашка, Тут вже дядьки, валянки,
башлики, залiзна розжарена грубка, чорне пиво й сальтисон. Окупували стiл.
Лазюк говорив, смiявся, оповiдав. Кпини його безмежнi. Iронiя його
невичерпальна. Чого торкнувся - рознiс у порох. Постукував по столi
товстим, круглим кулаком, дрiбно сам з себе смiявся, розпитував про село.
Пiсля просив хлопцiв лишитися ще на одну нiч, та Сергiй не погодився.
Не мав змоги. Але Володько зостався. Зостався, бо мiсто тримало його. Яке
б воно не було, а все-таки якийсь рух, плакат, вiтрина, електрична
жарiвка. Все-таки сякий-такий хiдник i телеграф.
Цiлий день Лавюк не випускав з рук Володька. Були у бiльярдi Грицюка,
були у Повольного. Володько хотiв знайти Олега, але не вдалося. Увечерi
пiшли до "Звiзди",
Там дають "У пащецi лева". Третiй сеанс ще не розпочався. Чекали у
почекальнi. Посерединi велика ваза й глиняний Нептун. На стiнах Пат i
Паташон, Гарi Пiль, Мерi Пiкфорд. Двi штучних пальми, штучний, оббитий
мармур, штучна барва на губах окатої жидiвки в неможливо короткiй суконцi,
штучний шовк її панчiх.
Але Володьковi подобається та штучнiсть. Це мертве, блiде сяйво
електричної грушки, цей витертий плюш стiльцiв i лавиць, ця публiка, що
сидить i чекає сеансу. А дверi в залу ще зачиненi. Чути дзирчання
фiльмового апарату й звуки пiанiно. Ось вони цяпають повiльно й рiдко, то
знову зриваються, буряться, гудуть, бiжать шалено, нiби зграя звiрини.
Володькова уява малює вже привабливi картини, i поволi все навкруги никне
перед їх маєстатом.
Сеанс кiнчається. Вiдчиняються навстежiнь дверi, й з них натовпом
ринуть люди. Червонi, палаючi щоки, блискучi очi, теплi, розмрiянi,
розхвильованi. Вони тiльки що вернулися з далеких мандрiвок i ще не
вiрять, що вони тут, у Крем'янцi.
Хто б подумав, що вони живуть тут, ходять до кiна, грають бiльярд,
кохаються. Тут, на цiй землi, на якому-небудь п'ятдесятому рiвнобiжнику
нашої пiвкулi, за тисячу кiлометрiв вiд Парижу, Берлiну, Лондону. Десь там
далеко, далеко, поганеньке мiстечко, а все-таки воно живе, все-таки
пнеться... Хiба тi панночки не в таких самих коротких суконочках, як у
Парижi чи Лондонi? Хiба не так само барвлять уста чи стрижуть волосся?
Проситься їх не ображати. Вони на землi, мають барви й електрику, мають
кiно "Звiзду" й багато iнших благ.
Кiно також знає собi цiну. Воно не має лож?.. Як то не має? Он тих
кiлька потертих стiльцiв з самого заду. А що то над ними написано? Ложi.
Там можна бачити комiсара полiцiї i навiть самого пана старосту. Вiн ще
передвчора був у Варшавi, вiн ще пахне столицею, i його старомоднi
бакенбарди не мають найменшого зв'язку з провiнцiальнiстю.
Кiлька хвилин виходить публiка, кiлька хвилин входить. Входить i
Володько, входить Лазюк. Всi входять, всi знаходять свої мiсця i сiдають.
Он, здається, направду чи не сам пан староста. А може, то й не вiн. Нi.
Вiн. Сидить, пробачте, в ложi, значить, вiн. Декiлька людей обертається
туди, це також знак, що вiн.
Нарештi гасне свiтло. Сiренький, потрiсканий екран. На ньому
з'являється Африка. Хащавини бамбука. З'явився здоровенний, лютий лев.
Вирвався з куща, мов артист, i зупинився на сценi. Шкура на ньому їжиться,
поводить навкруги головою, потрушує гривою. Пiсля зненацька зривається й
бiжить. Це вiн помiтив оту дiвчину, що вибiгла з кущiв, у чоловiчих штанях
i чоботях. Побачивши лева, дiвчина робить жахливi очi й падає на землю, за
якийсь пень. Лев стрибає просто на неї, перестрибує й бiжить далi. Дiвчина
зривається, бiжить, зупиняється, когось кличе, її гарне личко в розпачi,
її очi великi, переляканi, її чудове волосся недбало розкуйовджене.
На її крик з'являється сильний, у порванiй сорочцi мужчина. Обличчя
його всипане великими краплинами поту, волосся розпатлане, й кiлька
мокрих, злиплих пасем спадає на чоло. На поясi у нього револьвер.
Вiн бiжить до дiвчини. Та кидається в його обiйми, але знесилена
заточується й падає непритомна. Мужчина пiднiмає її, мов дитину, мiцно
тисне до своїх грудей i, розгортаючи чагарник, несе кудись... М'язи його
рук напруженi. Мiцно ступає по землi дужими ногами. Уста його розтягнутi й
щiльно затиснутi. Вiн зникає у тiм самiм напрямку, куди побiг лев.
Картина мiняється. Пiщана, безмежна пустиня. На обрiї з'являється
вiддiл арабiв, їх конi мчать щосили, розвiваються бiлi одяги, вилискують
кривi шаблi. Вони мчать просто на лiс, що виднiє далеко перед ними.
Пiд'їхали до пралiсу й спинились. Веде їх дужий, страшний, чорний, з
лев'ячою головою вождь. Розмахуючи енергiйно руками, вiн дає верхiвцям
накази. Одна мить - i всi з обличчям хижакiв зникли у хащавинах. Лишилось
тiльки кiлька коло коней.
Рух, напруження. Скiльки у тих людей сили, яке чудове довкiлля.
Пустинi, пралiси, великi рiки, височезнi гори. Високi, стрункi пальми,
чорнi люди й лютi звiрюки. А ось знову мiсто з кам'яними, бiлими будовами,
пласкими стрiхами. Готель, музика, фокстрот мiж пальмами. Грає водограй. У
басейнi золотi рибки. Пiд'їжджають i вiд'їжджають блискучi авта, з них
виходять стрункi, у бiлому жiнки, так само мужчини. Йдуть швидко по
мармурових сходах, зустрiчаються зi знайомими, вiтаються, розмовляють,
смiються. Там знову танцюють, вигинаються чарiвнi жiночi постатi. П'янi
коханням очi дивляться у саму душу, а уста самi складаються до поцiлунку.
А до всього музика, що виривається з темноти, оповиває уяву, бере легко її
в теплi обiйми й вiдносить у безвiсть, нiби немовля.
Це i є той чудовий, величезний свiт. Пiти й завоювати його, пiзнати
його красоти, випити його солодощi, пережити його вибагливi химери. Не
бути там, не знати його - марно жити тодi на землi, де нема нi пишних
палацiв, нi великих мiст, нi широких рiк, нi високих гiр. Все сiре, все
маленьке, все спокiйне й ледаче... Ах, як мучить жагуча туга за повним
життям!
I тiльки на вулицях мiста прокидається Володько вiд своїх снiв та
помiчає, що вiн все-таки тут, на цiй землi. Бруднi, обдертi жидiвськi
хижки, нерiвнi хiдники, вузькi, хвилястi, нiби їх хто навмисне погнув,
вулички. Вже краще тодi село, нiж оця купа бруду, безладдя, що зветься
мiстом.
Вже пiзно. З заходу повiває й крутиться по вузьких завулках вiтрець.
Ноги ступають по нерiвних каменюках, час вiд часу ковзаються.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294