- Пшеничка, знаєте, тут як родить. Ох, як тут пшеничка родить. Повiрите
чи нi, а оця моя десятина (тут є ще кiлька сажнiв лишнiх, отам те
заглубисько коло Харитонового рiвчака, але то не рахується), їй-бо,
вона... ви ж самi бачили, двадцять кiп пшеницi дала. А яке зерно.
Змокло... Ото-то тiльки...
- Та ви i гною туди вперли,- не здавався Матвiй.
- Зайво було. Я сам не розрахував. Вилягла все одно, а яка з поляглицi
"польза". Я вам кажу, немає кращої, по-моєму, землi, як тут. Оця мастка
глинковатка... Проти сонця. Це перва земля на пшеницю... Коли я був у
москалях, то стояли ми над Волгою в казармах. В Саратовськiй це було
губернiї. Там також на пшеницю дуже зручна земля. Але то вже, вiдомо,
кацапське оброблення. Вийде ото з тим гаком, отою западенною, як вони
кажуть, сохою. Покопирсає... Тьфу! Стид - не робота. До того там отi сушi.
Страшнi сушi. А "почва", знаєте, не видержує сушi. Твердiє, репає... Ото,
знаєте, часом такi рiвчаки порепають, що ой...
Це все оповiдає Григорчук, коли обидва господарi лiньки, переступаючи
ступ за ступом, iдуть до хати. Зайшли.
У хатi Хведот наробив тарараму. Повитягав усякої всячини на середину
хати, понаставляв стiльцiв, витягнув батькову шевську скриньку (бо Матвiй
i шевство знав. "Отак для своєї потреби"), нанiс полiн, дров i якусь,
видно, фортецю будував.
Чоловiки сполохали його, i вiн, чимдужч, покинувши все - як стiй, попер
на пiч i залiз у сам куток. А всi його причандали так i валяються серед
хати.
- Отой шибеник... - каже Матвiй, ховаючи все на своє мiсце,- Баба моя
пiшла до Дерманя, то ось, як бачите...
- А то, звiсно, дiтвора,- байдуже, сiдаючи й оглядаючи скорiше стелю,
нiж долiвку, каже Григорчук.- Добру маєте хату... Но, пощо ви ото такi
малi вiконечка зробили?
- Ах, знаєте. Мене це завше непокоїть. Вiкна дiйсно замалi. Поласував
ото, що пару карбованцiв дешевше обiйдеться. Швагер мiй на залiзнiй дорозi
служить, а коли я будувався, то воно вiдомо. Знаєте, як то кожна копiйка
дорога. А вiн одного разу каже: "Знаєте. Я маю готовi, вирiзанi тахлi.
Малi тiльки". Подумав я, та й люди пораяли. Вiзьмiть, кажуть. Що, що малi.
I нiчого не коштує, i в зимi при менших вiкнах повiтря у хатi не так
стигне. Тепер ось каюсь... Є каяття, та нема вороття. Переробив би, але
немає поки "средств" на це... На все потрiбнi "средства".
Спрягавши все, що було посеред хати, Матвiй присiв i, заложивши ногу на
ногу, продовжує:
- До того думаю, що я тут довго не втримаюсь... Григорчук, що саме
кисета з тютюном у руках наминав, щоб закурити, гостро i швидко кинув на
Матвiя оком...
- Не курите? - сказав зовсiм не те, що хотiв, бо ж знають усi, що
Матвiй анi не п'є, анi не курить...
- Нi, цього не вживаю... - i вiдмахнув рукою.
- Щасливий ви, Матвiю, чоловiк. Те куриво, то марнотратство. Пачка
"коришкiв" отої от поганої "рибки" три копiйки, а тут сюди-туди й нема.
Скрутив цигарку, викресав огню кресалом крем'яним з вареною губкою i
закурив. Хведот дивиться з печi, заздрить та дивується. Вiн хотiв би, щоб
i йому з рота й з носа (особливо з носа) куривсь димок.
- Так як то ото кажете? - нiби ненароком згадавши щось, питає
Григорчук.- Не вдержитесь? А то ж чому? Садок же ж ваш...
- Що ж, знаєте, по тому садку, коли дiти ростуть i потребують грунту.
Що вони з тим садком почнуть? Землi ж, ви знаєте, все меншає i меншає у
нашiй околицi, а людиська множаться. Ось гляньте ви на цю Лебедщину. Ще
п'ять рокiв назад... Один лiс та лiс... А що тепер? Там он Мартин засiв. А
Трихоновi сини, як пiдростуть, то де дiнуться? Куди пiдуть? Сюди? Має ось
тут, у мене пiд вiкном, двi з половиною десятини i вже одного примостить.
I вже матимемо сусiда. Ну, а скажiть? Де тої землi дiти наших дiтей
вiзьмуть? Ще, скажете, клапоть того Застав'я є... Що, знаєте, по тiм... Я
думаю...
- Воно так-то так... - перебиває Григорчук.- Та що подiяти? От ми
лебедцi... Мусiли ж ми викупити панську землю.
- Та я нiчого не кажу...
- Чекайте-но... Бо не хватає справдi мiсця. На днях якось... Не
пам'ятаю... Позавчора, чи то в четвер, вилiчували ми з сусiдом, Хвещиним
Паньком, скiльки у нашому селi є повних грунтiв. I що ви думаєте? З сорока
наших господарiв щось трьох чи чотирьох мають. А то вся решта отак: вiсiм,
сiм, шiсть, п'ять... а найбiльше по двi, по двi з половиною десятини... А
не купиш, не матимеш. Купляй, поки купляється i що купляється. То-то,- i
чвиркнув крiзь зуби просто на долiвку.
- Ех,- каже Матвiй.- Вам трапилась дурничка - отой лiс та млин. Той
один лiс виплатить весь маєток. А млин. Скiльки платить вам Волько
оренди?..
- Двiстi на рiк... Але хiба вiд нього видереш тi грошi разом? Отак тодi
тицьне, тодi тицьне... I чорт тим грошам знає лiк... Ще коли б то не був
млин громадський. Волько пiд'юджує кращих господарiв, щоб вони не
впоминалися оренди, а решта, знаєте... Що їм на тому вигорить?.. Плюне та
й пiде...
- Но. З цим можна порадити. Я не йму вiри, щоб один жидок водив за нiс
цiлу громаду. Ви тiльки до нього вiзьмiться. Двiстi рублiв щороку дасть
громадi десятину поля.
Григорчук викурив цигарку, кинув її на долiвку i, трохи пiдвiвшись,
розтоптав її чоботом. Пiсля цього сплюнув.
- Думаєте? По правдi сказати, нема сьогоднi за двiстi рублiв десятини.
Але не в тiм бiда. Двiстi рублiв завше пригодиться. Але оце Волько задумав
перебудувати млин. Вставляє замiсть колiс турбiну i новi вальцi. Поки що
дамо йому спокiй, а пiсля таки вiзьмемось... Вiн то вже побалакує зо
старостою про купiвлю того млина. Видно, корисний вiн йому, хоч завше
лементує, що нiчого з нього не має. Я то, по правдi признатися, нiчого б
не мав проти, щоб його продати, бо що з ним при такому, як у нас, ладi
почнеш. Громада, що череда овечок. Немає в нiй пастуха, то, звiсно, який
вже там лад. Страшить мене тiльки те, що Волько виманить той млин майже
задурно, а друге, що грiшми покористується лише дехто... Ну, от i
подивiться... Моя дурна голова не раз мiркує: чому б то, думаєш, та не
могла сама громада тримати той млин? Це ж вигода своя. Самi собi й за
молоття платили б i став, i стависько, i гуску є де вигнати... Є й вальцi,
i питель, два разовики, круподерня, валюша на сукно. Все, одним словом...
Хай би, думаю, вже не знаю, який був той млин, то на одного мельника та
помiчника вистачило б... I поправити при потребi можна було б... А то... Я
вже рукою на все махнув. Бачив я, що робилось минулого року на сходцi...
Крику, гамору наробили, але хiба що-небудь вирiшили? Де там. Кричали,
дерли роти i розiйшлись так на чорт-матерi...
Григорчук iз серцем сплюнув i засовався на лавi. Очi його загорiлись,
але рiвновагу свою мужицьку i необхiдну стриманiсть та дiловитiсть розмови
не тратив...
- Трудно, знаєте, сьогоднi чесну людину знайти... - продовжує.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294