.. Нi! То, мої милi, направду гарно!
На Зеленi Свята знов приїхав Матвiй. Володько прощається з друзями i
вiд'їжджає.
Батько й син знов разом, їдуть знайомою дорогою, лiсами, пiсками.
Батько оповiдає про те, що дiялось тут за його молодечих лiт. Володько
бачить, як свiтяться його очi при згадцi тих давнiх часiв, коли все
починало цвiсти.
Тилявка видалася Володьковi чужою. Стiльки переживав, що не було часу
згадувати про неї. Ось батько, мати.
- Але ж вiн вирiс,- говорять Настi сусiдки.- "Настоящий" панич.
Настя таємничо посмiхається. В її сiрих глибоких очах виразно свiтяться
iскорки особливої радостi. Чому б нi. Чому б її син не мiг виглядати як
панич. Ось тiльки шкода, що вiн якось церкви цурається. Думала: виросте,
навчиться грамоти, пiде в недiлю до церкви i перед цiлим миром так тобi
прочитає "Апостола", що й сам дяк ледве чи дорiвняється. А от вирiс. Ще
безвусе, але вигналось вгору... Господоньку, Господоньку! Не спусти його
зо свого Божого ока.
Коли Володько йде селом, навiть старi дядьки вiтають його з повагою.
Видно, в дечому вiн рiзниться вiд решти хлопцiв. Колишнi його товаришi й
товаришки цураються його, оминають. Та й вiн зовсiм вiдучився розмовляти з
ними. Побачив раз Ганку. Пiдросла i вирiвнялась, але байдуже привiтав її i
пiшов далi. Ну, що ж з нею почнеш?.. У ньому ще повно Дерманя. Ходить у
поле водить пасти конi, читає рiзнi книжки. Чує в собi якусь порожнечу,
непевнiсть. Навiть гордiсть якась опанувала ним. При зустрiчi з людьми
тримає себе не так, як колись: просто, природно. Мимохiть постава й вираз
його набирають штучностi...
Вiн все це розумiє i знає, що то кепсько, але як же бути. Така дивна
пора. Одно щось згубив, а другого не знайшов. У головi дещо лишилось. Свiт
також дещо поширшав. Вiд Днiпра до Амазонки, через всi моря й океани, вiд
Кордильєр до Гiмалаїв, обiймає його зiр планету i, мабуть, це саме так
зненацька змiнило в його очах старе своє село, людей, товаришiв i навiть
батькiв. Його взяв хтось i посадив дещо вище вiд решти тих, що його
оточували. I вiн ще не навчився тримати себе на такому рiвнi.
I батько в дечому змiнився. Вiн ще бiльше замкнувся в собi, ще з
бiльшою натугою думки намагається вловити i розгадати непевнiсть часу. В
його життi постала також революцiя. Сини i вiн. Вiн ще у кермi - так...
Вiн ще й не думає випускати господарської керми зi своїх рук, але вiн
виразно бачить, що сини його пiдуть до конечної мети iншими дорогами, як
вiн, його батько, дiд. Вiн бачить це i не перечить. Iнакше, мабуть, не
можна. Поле те саме. Так само засiяне, так само котяться по нiм хвилi, так
само ростуть стеблини жита, пшеницi, але не тi самi часи i не та сама цiна
працi на полi. Он Василь, вирiс, окрiпнув, розгорнувся в мужчину i подавсь
у вiйсько. Матвiй нi одним словом не заперечив йому.
- Ну, як ти так думаєш - iди! А пiсля, щоби виправдати перед хазяями
такий свiй вчинок, твердив:
- А ви думаєте як? Думаєте, що не прийшов час i хазяїновi за право своє
впiмнутись? Земля, думаєте, отак сама у вашi руки прийде? Ще б нi... Он,
кажуть, поселенцi, що вибрались перед вiйною до Смоленської, всi чисто до
одного повернули. Голi, босi... Кажуть, напали на них кацапи i все чисто
розбили... А думаєте, з нами того не буде, коли ми отак собi руки зложимо,
чи землю оратимемо та Божого змилування чекатимемо? Буде! Прийдуть iншi.-
Ти, Даниле, Макаре - сякий-такий, пiдеш вниз, а зверху сяде завойовник i
годi. Кажу!.. Час непевний... Чую, що так є...
Люди однi згоджуються, другi нi. З села ще кiлькох в "петлюрiвцi"
пiшло, але решта нi... Коли би, каже, ще мобiлiзацiя яка... А то ж не
випадає. Прийди i просися, щоби тебе прийняли. Он Той пiшов... А чого?
Щоби шинелю нову дiстати та й додому втiкти. Нi?
- Правильно. Що то за вiйсько зi збiрної голоти... А добровiльно нiхто
голову не понесе на втрату...
Матвiй пильно стежить за подiями. Думка про Василя не виходить у нього
з голови. Пiшов i чуток нiяких. Бувало, десь там в Саратовськiй, чи в якiй
там був, хоч листа пришле... А тепер нiчого.
Коли людей яких зустрiне, одразу зупинить словом:
- А ви здалека, пробачайте, будете? Ну, а як там у вас?.. Що чувати?
Вийде з того що?
Дехто знає, чого хоче Матвiй, дехто й не знає. Оповi-да;оть, що
"петлюрiвцi" вiдступають. Кажуть, бандити та бсльшевики по лiсах
розвелися, на обози нападають... Хто його розбере, що й до чого... Отак
усе перемiшалося...
А життя таке бурхливе, таке чудове. В далечiнь i ширiнь, мов на приказ
якогось особливого голосу, твориться i росте небувале... Росте новий
народ. Прокидається i мiняє назву могутня раса - творець великої
минувшини, великих iмперiй.
Матвiй не розумiє цього, але вiн вiдчуває те своїм здоровим iнстинктом.
У його потужнiй постатi зароджуються i набирають сили новi почування, новi
життєвi закони.
Часом у недiлю Володько читає Матвiєвi вголос iсторiю. Матвiй любить
слухати цю книгу "про старе". Хто не шанує старого, не здобуде й нового.
Це його переконання. Україна в його уявi вже не те щось видумане, химерне.
Нi. Україна це вiн сам - Матвiй Довбенко. Цей велетень працi, цей величний
господар з твердим чавунним кулаком i метким розумним зором. А Василь,
Володько, Хведот - сини його. Катерина й Василина - дочки. Сухенька Настя
- мати, що родила, доглядала, пiклувалась... Кров, сила її пiшла на "їх" -
батька i дiтей. А всi разом вони - ядро, пiдстава, початок всього... Вiд
них поженуть здоровi паростки на всi боки. Ось "їх" три сини. Ти, сказав
голос Матвiя,- вояк. Ти вчений. Ти мiй спадкоємець - плугатар. Тримайтесь
усi цупко чорної скиби землi, на котрiй вперше вздрiли сонця промiнь.
Борiтесь за неї мечем, пером, плугом, гризiться за неї зубами... Дайте
працю їй велику. Змочiть її потом i кров'ю i не забудьте заповiтiв Бога
вашої душi.
Постать Матвiя вже не та, що колись. Довгi десятки рокiв змiнили її
вигляд. Сила її вилилась разом з потом. Кiстяк давно порушив свою форму.
Голова стяжчала, плечi розступилися i втягнули її вниз. На нiй лисина i
срiблистi пасма масткого вiд поту волосся, що вiдростають донизу i легко
кучерявляться.
Але все-таки вiн незмiнне Матвiй, незмiнно сторож порядку, законiв
землi i родини. Дух його ще не впав, хоч часом виривається з його уст:
- Охо-хо-хо! Кажуть - вмирати страшно... А я кажу: хто не боявся жизнi,
не боїться i смертi.
Та все-таки цiле його єство знутра i зiзовнi прагнуло тiльки жити i
навiть жити, як треба, спочатку, по-новому.
Володысо тепер несамостiйний. Вiн у полонi мрiй. Кiлька книжок, кiлька
великих планiв вiдмежовують юнака вiд дiйсностi. Вiн не сидить тепер дома.
Його стихiєю поля i лiс. Вкритi пашнями лани видаються йому морем, по
котрому бушують хвилi-гори. Вiн iде на пригiрок, стає на отвертому для
вiтрiв мiсцi, розхристує сорочку, збиває кучерi й наслухує, як пориви
вiтру б'ються об його молодi нагi груди, як шарпається на головi волосся.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
На Зеленi Свята знов приїхав Матвiй. Володько прощається з друзями i
вiд'їжджає.
Батько й син знов разом, їдуть знайомою дорогою, лiсами, пiсками.
Батько оповiдає про те, що дiялось тут за його молодечих лiт. Володько
бачить, як свiтяться його очi при згадцi тих давнiх часiв, коли все
починало цвiсти.
Тилявка видалася Володьковi чужою. Стiльки переживав, що не було часу
згадувати про неї. Ось батько, мати.
- Але ж вiн вирiс,- говорять Настi сусiдки.- "Настоящий" панич.
Настя таємничо посмiхається. В її сiрих глибоких очах виразно свiтяться
iскорки особливої радостi. Чому б нi. Чому б її син не мiг виглядати як
панич. Ось тiльки шкода, що вiн якось церкви цурається. Думала: виросте,
навчиться грамоти, пiде в недiлю до церкви i перед цiлим миром так тобi
прочитає "Апостола", що й сам дяк ледве чи дорiвняється. А от вирiс. Ще
безвусе, але вигналось вгору... Господоньку, Господоньку! Не спусти його
зо свого Божого ока.
Коли Володько йде селом, навiть старi дядьки вiтають його з повагою.
Видно, в дечому вiн рiзниться вiд решти хлопцiв. Колишнi його товаришi й
товаришки цураються його, оминають. Та й вiн зовсiм вiдучився розмовляти з
ними. Побачив раз Ганку. Пiдросла i вирiвнялась, але байдуже привiтав її i
пiшов далi. Ну, що ж з нею почнеш?.. У ньому ще повно Дерманя. Ходить у
поле водить пасти конi, читає рiзнi книжки. Чує в собi якусь порожнечу,
непевнiсть. Навiть гордiсть якась опанувала ним. При зустрiчi з людьми
тримає себе не так, як колись: просто, природно. Мимохiть постава й вираз
його набирають штучностi...
Вiн все це розумiє i знає, що то кепсько, але як же бути. Така дивна
пора. Одно щось згубив, а другого не знайшов. У головi дещо лишилось. Свiт
також дещо поширшав. Вiд Днiпра до Амазонки, через всi моря й океани, вiд
Кордильєр до Гiмалаїв, обiймає його зiр планету i, мабуть, це саме так
зненацька змiнило в його очах старе своє село, людей, товаришiв i навiть
батькiв. Його взяв хтось i посадив дещо вище вiд решти тих, що його
оточували. I вiн ще не навчився тримати себе на такому рiвнi.
I батько в дечому змiнився. Вiн ще бiльше замкнувся в собi, ще з
бiльшою натугою думки намагається вловити i розгадати непевнiсть часу. В
його життi постала також революцiя. Сини i вiн. Вiн ще у кермi - так...
Вiн ще й не думає випускати господарської керми зi своїх рук, але вiн
виразно бачить, що сини його пiдуть до конечної мети iншими дорогами, як
вiн, його батько, дiд. Вiн бачить це i не перечить. Iнакше, мабуть, не
можна. Поле те саме. Так само засiяне, так само котяться по нiм хвилi, так
само ростуть стеблини жита, пшеницi, але не тi самi часи i не та сама цiна
працi на полi. Он Василь, вирiс, окрiпнув, розгорнувся в мужчину i подавсь
у вiйсько. Матвiй нi одним словом не заперечив йому.
- Ну, як ти так думаєш - iди! А пiсля, щоби виправдати перед хазяями
такий свiй вчинок, твердив:
- А ви думаєте як? Думаєте, що не прийшов час i хазяїновi за право своє
впiмнутись? Земля, думаєте, отак сама у вашi руки прийде? Ще б нi... Он,
кажуть, поселенцi, що вибрались перед вiйною до Смоленської, всi чисто до
одного повернули. Голi, босi... Кажуть, напали на них кацапи i все чисто
розбили... А думаєте, з нами того не буде, коли ми отак собi руки зложимо,
чи землю оратимемо та Божого змилування чекатимемо? Буде! Прийдуть iншi.-
Ти, Даниле, Макаре - сякий-такий, пiдеш вниз, а зверху сяде завойовник i
годi. Кажу!.. Час непевний... Чую, що так є...
Люди однi згоджуються, другi нi. З села ще кiлькох в "петлюрiвцi"
пiшло, але решта нi... Коли би, каже, ще мобiлiзацiя яка... А то ж не
випадає. Прийди i просися, щоби тебе прийняли. Он Той пiшов... А чого?
Щоби шинелю нову дiстати та й додому втiкти. Нi?
- Правильно. Що то за вiйсько зi збiрної голоти... А добровiльно нiхто
голову не понесе на втрату...
Матвiй пильно стежить за подiями. Думка про Василя не виходить у нього
з голови. Пiшов i чуток нiяких. Бувало, десь там в Саратовськiй, чи в якiй
там був, хоч листа пришле... А тепер нiчого.
Коли людей яких зустрiне, одразу зупинить словом:
- А ви здалека, пробачайте, будете? Ну, а як там у вас?.. Що чувати?
Вийде з того що?
Дехто знає, чого хоче Матвiй, дехто й не знає. Оповi-да;оть, що
"петлюрiвцi" вiдступають. Кажуть, бандити та бсльшевики по лiсах
розвелися, на обози нападають... Хто його розбере, що й до чого... Отак
усе перемiшалося...
А життя таке бурхливе, таке чудове. В далечiнь i ширiнь, мов на приказ
якогось особливого голосу, твориться i росте небувале... Росте новий
народ. Прокидається i мiняє назву могутня раса - творець великої
минувшини, великих iмперiй.
Матвiй не розумiє цього, але вiн вiдчуває те своїм здоровим iнстинктом.
У його потужнiй постатi зароджуються i набирають сили новi почування, новi
життєвi закони.
Часом у недiлю Володько читає Матвiєвi вголос iсторiю. Матвiй любить
слухати цю книгу "про старе". Хто не шанує старого, не здобуде й нового.
Це його переконання. Україна в його уявi вже не те щось видумане, химерне.
Нi. Україна це вiн сам - Матвiй Довбенко. Цей велетень працi, цей величний
господар з твердим чавунним кулаком i метким розумним зором. А Василь,
Володько, Хведот - сини його. Катерина й Василина - дочки. Сухенька Настя
- мати, що родила, доглядала, пiклувалась... Кров, сила її пiшла на "їх" -
батька i дiтей. А всi разом вони - ядро, пiдстава, початок всього... Вiд
них поженуть здоровi паростки на всi боки. Ось "їх" три сини. Ти, сказав
голос Матвiя,- вояк. Ти вчений. Ти мiй спадкоємець - плугатар. Тримайтесь
усi цупко чорної скиби землi, на котрiй вперше вздрiли сонця промiнь.
Борiтесь за неї мечем, пером, плугом, гризiться за неї зубами... Дайте
працю їй велику. Змочiть її потом i кров'ю i не забудьте заповiтiв Бога
вашої душi.
Постать Матвiя вже не та, що колись. Довгi десятки рокiв змiнили її
вигляд. Сила її вилилась разом з потом. Кiстяк давно порушив свою форму.
Голова стяжчала, плечi розступилися i втягнули її вниз. На нiй лисина i
срiблистi пасма масткого вiд поту волосся, що вiдростають донизу i легко
кучерявляться.
Але все-таки вiн незмiнне Матвiй, незмiнно сторож порядку, законiв
землi i родини. Дух його ще не впав, хоч часом виривається з його уст:
- Охо-хо-хо! Кажуть - вмирати страшно... А я кажу: хто не боявся жизнi,
не боїться i смертi.
Та все-таки цiле його єство знутра i зiзовнi прагнуло тiльки жити i
навiть жити, як треба, спочатку, по-новому.
Володысо тепер несамостiйний. Вiн у полонi мрiй. Кiлька книжок, кiлька
великих планiв вiдмежовують юнака вiд дiйсностi. Вiн не сидить тепер дома.
Його стихiєю поля i лiс. Вкритi пашнями лани видаються йому морем, по
котрому бушують хвилi-гори. Вiн iде на пригiрок, стає на отвертому для
вiтрiв мiсцi, розхристує сорочку, збиває кучерi й наслухує, як пориви
вiтру б'ються об його молодi нагi груди, як шарпається на головi волосся.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294