.. Комаров пробiг ще кiлька десяткiв крокiв i
клякнув до мерзлої землi, влучений пiд саму лопатку.
Зчинився рейвах. Повибiгали з хат, iз млина люди. Он на дорозi на
мерзлiй гноївцi лежить чоловiк. Вiн вовтузиться. Ноги його совгаються по
землi. З грудей вириваються тi звуки, в яких не чути вже нi гордощiв, нi
злоби, нi любовi... Це тi звуки, якими людина ловиться за останню
можливiсть, щоби втриматися на цьому свiтi. Вiн не хоче вмирати... Нi, нi.
Зовсiм навпаки. Йому неймовiрно хочеться жити i, почувши коло серця дотик
смертельних щупок, вiн згадав усiх, хто б тут не був, i кличе на допомогу
своїм стогоном...
Гриць сам отетерiв. Вiн i не думав, що за чотири воєнних роки його зiр
навчився так непомильно вцiляти. Кинувся до коней, поправив їх i пiд'їхав
до Комарова. Люди допомогли йому положити раненого в обшивнi, i Грицько
повiз свою здобич на вiчний суд.
Вечорiло, коли Грицько довiз Комарова до Дерманя. В останнього ще
жеврiла iскорка життя, хоч стогнати перестав. Його рот наповнявся червоною
пiною, що переливалася кутками уст i стiкала по щоках до вух. Шкiра його
обличчя набрала барви чищеного воску i вiдрослi волосинки неголеної бороди
стирчать наїжено...
- Комаров! Комаров! - загули тi, що чапiли коло "корпусу". - Давай
його! Давай, сучого сина! Втiк! Обдурив, обiкрав i втiк!.. Ууу!
Кiлька десяткiв дядькiв хижо кинулося на Комарова, муром оточили
залубнi Грицька. Здавалось, вони всi накинуться i розiрвуть Комарова на
шматочки...
Але Комаров уже не боїться. Вiн лежить горiлиць у залубнях, ворушить
губами, повiльним рухом язика випихає з рота кров. Вiн силиться щось
промовити.
- Та-ва-рi-щi! - зовсiм тихо виривається з його кривавих уст.-
Та-ва-ри-щi!.. Атвє-зi-тє меня к Гна-тю-ку!..
Мур дядькiв миттю холоне i нiмiє. Вираз облич мiняється...
- Вмирає! - хтось, майже пошепки, промовив...
- Може б, кликнути попа?.. - додав другий.
- Куди там... Цей в Бога не вiрив. Каманiст же... Не знаєш?
- А все-таки, хто знає... Може б, його й... - слова останнього дядька
не вийшли назовнi. Комаров якось особливо захарчав...
-- Ей! Хто там привiз його? Ти, Грицьку? При його до Гнатюка! Бач, вiн
просив... - голосно i зненацька гукнув один дядько i тикнув пальцем на
Комарова.
- Проступiться! - поганяючи конi, заговорив Грицько. Всi, без одного
слова, розступилися. Обережно рушили конi, сани поповзли по мокрiй
голольодицi дороги. За ними пiшли дядьки...
- А... знаєте... Воно, як сказати правду... Хто його розбере... Може,
вiн i не був такий...
- Який?
- Ну... Отакий... Хто там бачив, чи вiн тi самi грошi того...
Дядьки виразно розчулились. Вечiр все смiлiше огортає землю. Над
хрестом .приходської церкви сторчить серп молодика...
Всi днi триває одлига. Небо обложило. Дме вiтер заходу. Верхами садiв
котять хвиля за хвилею вогкi подихи далеких морiв.
Комаров сконав. Знайшлися теслi, що збили йому домовину зi соснових
пiвторачок. Два днi простояла вона у "корпусi". Сходилися дядьки, гуторили
так i так, мiркували. Нарештi прибула жiнка покiйника i забрала його. Не в
щасливий, мабуть, час прийшов вiн до цього дивного села.
Ще через пару днiв, у суботу надвечiр, з пiвнiчного сходу, там, де за
пригiрками та лiсами села Лебедi та Гiльче, почулися першi потужнi вибухи
гармат. Люди виходять з хат.
- Бууувв-шшш! Фi-ii! Пааах!..
Пахнуло десь там за могилками. Луна хльостко вдарила i вiдбилася вiд
семiнарської будови. За хвильку знов. Чути, як у повiтрi свистить
стрiльне. Чути, що неухильнi його дорога та мета.
З Iванової пасiки бiжить Трохим. Вiн без шапки. Вiтер патлає його
волосся.
- Б'ють! - гукає вiн, не дивлячись на те,що всi бачать i чують, як у
лузi та пiд семiнарською горою лускають усе новi i новi стрiльна.
Метушня. Люди з долини бiжать на гору. З гори в долину.
- Це вони в семiнарiю б'ють. Нi. В корпус. Е, нi. В монастир. Кажуть,
дзвiницю зсадити хочуть...
- Та нащо?
- Нащо? Щоби показати. Ясно... Он завтра в село прийдуть i каменя на
каменi не лишать.
А стрiльна все виють над Дерманем. Рвуться i рвуться. Володько з Петром
з цiкавостi бiжать до монастиря, не дивлячись, що туди саме стрiляють.
Коли в повiтрi засвистить, хлопцi зупиняються, напнято вслухуються в
посвист i вгадують, куди паде.
- В лiшник, в лiшник! - викрикнув Володько. В ту саме мить внизу, в
лiшнику, коло самого лугу, де росте гурток густих струнких осичок, з
демонiчним рокотом бризнуло стрiльне. Хлопцi самохiть дали сторчака i
припали до пня коронатого дуба. Черешнi, клени, берези шарпнулися назад,
нiби дiстали поливника, а молода осичина, куди шелепнуло стрiльно,
наполовину вилетiла в повiтря.
Хлопцi бачать, що це не жарт. З гори через городи бiжать парубки. Вони
шукають кращого мiсця для сховки. Володько i Петро зриваються i женуться
до монастиря.
Там повно народу. Вже вислано до Гiльча пiсланцiв з бiлим "хлагом".
Через деякий час стрiлянина вмовкла. Коло семiнарiї в саду лишилися двi
лiйки вiд зриву стрiлен i вiкна другого поверху висипалися.
Рейвах, розгубленiсть. Молодих нiкого не видно. Самi старi i жiнки.
Люди йдуть на вечiрню. На обличчях острах i непевнiсть.
Володько i Петро знаходять своїх товаришiв. Цi не виявляють анi
найменшого страху. Вони навiть вдоволенi, що от нарештi прийдуть в село
справжнi українськi вояки. Бачили салдат-москалiв, бачили большевикiв,
бачили нiмцiв, а українського вiйська до цього часу не бачили, хiба тих
полонених... Але полонений нiколи не дає повного образу вояка...
Тому хлопцi тiшаться, що прийдуть "петлюрiвцi". Хтось рознiс чутку, що
вони приймають до себе молодих хлопцiв, i помiж учнями з'явилося одразу
кiлькох, що виявили бажання "повоювати".
Майже цiла нiч у непевностi й журботi. Як розвиднiлось, до монастиря
пiшло все, що не хотiло ховатися в Бущенщинi.
Рано до села, вулицею вiд "Лисiв", увiйшов перший сiчовий полк. Молодi,
веселi, у сiрих чемерках, хлопцi. На головах кашкети з тризубами. Спереду
везуть кулемети.
При входi в село поставили заставу. Коло монастиря на перехрестi вулиць
кiлька "максимiв" з приготовленими стрiчками. Але дуже суворого вигляду в
цих воякiв не помiтно. Проходять святочно одягнутi, дiвчата смiються,
жартують...
- Ей, дiвчата! А куди?.. - питає молоденький сiчовик...
- А до церкви. Ходiть i ви з нами.
- А воювати нас не будете?..
- Ха-ха-ха! А що ви за вояки, що боїтеся дiвчат?
- А де то вашi хлопцi?..
- Нашi хлопцi такi, як i ви... В лiсi...
- Ну... Попадуться вони в нашi руки...
I дiвчата пiшли. Володько i гурток його приятелiв пiдходять до воякiв.
Пом'явшись, Володько несмiло виявляє бажання вступити до "петлюрiвцiв".
Тi регочуть.
- А що ж, синку, ти в нас робитимеш?.. - питають...
- Воювать.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294