Треба ж нам твердої влади.
А ось тепер. Вийшов, знаєш, надвiр, щоби послухати на Здолбунiв... Чорна
нiч i тихо. Шкода, що вони пiшли туди. Вони ж пiшли, щоби покласти на наше
село i на наш люд вiчну пляму ганьби... А хiба ж це справедливо?.. А хiба
ж наше село не лiпше зi всiх сiл, що є навколо? I як то так?
Цi питання заскочили Володька, Як на них вiдповiсти? Вiн подумав i
сказав:
- Може, то тому, що тут стрiлося двi сили. Сила порядку i сила
непорядку. Сила непорядку взяла верх. А зрештою, хто знає. Отi матроси...
Самi ж ви сказали, що Сергiй все знає, бо вiн усе бачив. Вiн бачив
хтозна-що. Вiн усе торочить про Лєнiна i Маркса. Ви ж чули. А хiба ж наше
село це потребує? Село хотiло твердої влади... Правда ж? А Камiняка з
Корнiйчуком Маркса. Дурнi дурних пiзнали i пiшли валити Петлюру. А
Петлюра... Хто знає, хто вiн... Але, що вiн не помiщик, це вiдомо. Вiн за
Україну i все...
- Бо вiн сам винен... Сам i бiльш нiчого. Я це казав, кажу й казатиму!
- сердито з притиском зазначив Єлисей.- Раз берешся за дiло, то роби так,
щоби пальцi твої на всьому видно було. Щоб усi чули, що ти господар. З
нашим народом усе можна зробити, але треба руки... Хiба не знаєш, як твiй
батько перебирався до Тилявки. Поки давав попуст - все розповзалось. А
взяв у жменю вiжки, закрутив на п'ястук i поїхав. От як треба.
Пiсля цього Єлисей ще раз сердито спльовує i вiдходить до кухнi, де пiд
бугаєм кладеться. Але спати не спить. Чути, як перевертається з боку на
бiк, щось бурмоче пiд нiс, лається.
А Володько пiшов у книгу. До нього заговорив його вiчний голос, голос
бажання знати. Кожна картка це ступ у невiдоме. Вiн читає i бачить перед
собою стару Україну. Степи, луги, пралiси, дикi трави. Це рай, повний
звiра всякого, повний меду i квiтiв запашних. I ходить у тому пралiсi
чоловiк, що зветься козак. У очах його далечiнь, за якою не бачить того,
що перед ним. А коли гляне в землю - забуває, що, крiм цiєї плямки, на
якiй спинилось око його, iснує великий мир навкруги.
Нiхто не взяв козака за свого i нiхто не випустив його з рук своїх. I
так тягнулось лiт триста.
Ще оповiдає Володьковi книга про царства та королiвства. Встають в уявi
якiсь, не то хижi, не то дикi царi. Набубнявiлi сiрi очi дивляться в чорну
безодню, де плач, муки, слизька плiснява здовж i вширш безконечної тюрми.
Сатана по нiй верхи на дикому огирi гасає, топче погнутi спини своїх
пiдданих, сiче живi голови сатанинським мечем. I нiхто не вирве з його рук
влади, бо за ним диявольськi, заклятi великим прокльоном, легiони. Вони
такi ж безогляднi, як смерть, i рятунку вiд них нема нiкому.
Володько бачить ще королiв. Нiщо в свiтi не може бути бiльш бундючне,
зi закопиленою навмисне для показу губою, нiж цi безкостi постатi. Вони
сходять угору i вниз по сходах, що нагадують мармур, а в дiйсностi є
звичайним деревом, критим дешевою барвою, що наподоблює барву того каменя.
I це якось так дивно виглядає, нiби в комедiї. Кунтушi, лемент, штучнi
слова, штучнi постави, штучнi рухи. Одна, друга, третя дiя i падає завiса.
Все зникає, тiльки лишаються спогади, лiси, повстанцi, дивна мова, химерна
тiнь, чи свiтло, що час вiд часу вибухне i згасне.
Далi Володько все знає сам. Знає iмперiю, що все пiд себе взяла: i
короля, i козака, i самого сатану. Назвалась iм'ям предкiв цих самих, що
сьогоднi, в цю страшну нiч, трощать ту назву i в боротьбi кують нову
пiдвалину нової iмперiї. Бо сила цих людей - вiчна сила. Вона родить нову
назву, що стане знов назвою усiм королям, козакам, царям... Так хоче вище
Велiння.
Одарка вже давно спить. Прийшла Палажка... Захекана, перелякана.
- Стрiляють! - кинула вона одно слово.
Володько шарпнувся i вирвав себе з цупких обймiв книжки. Його чоло,
щоки, очi в огнi. Як сидiв, зiрвався i бiжить. У кухнi зривається Єлисей,
натягає босонiж чоботи, накидає куцана. Всi бiжать надвiр.
Там чорна, дзвiнка, зi зорями нiч. Там, де на небi Великий вiз, видно
заграву вогню, що пiднiмається i промiнює знизу уверх. Звiдти ж чути
глухе, довге, майже безупинне тукотiння, так нiби з якоїсь ями. Всi знають
цi звуки. Луна їх ще не ущухла у вухах вiд часу, коли геть упоперек цiлої
землi лежала лiнiя смертi, з назвою фронт.
Це кулемети. Вони тукотять без перерви. Час вiд часу двократно
вибухають сильнiшi звуки. Буувуу-буух! Буувуу-буух!.. Ту-ту-ту.
Єлисей, Володько й Палажка стоять зi запертим диханням. Нема слiв i не
тра слiв. Все ясно i зрозумiло. Там, у ту сторону, лежить Здолбунiв. Туди
пiшли дерманськi хлопцi шукати, однi - твердої влади, другi Маркса i
Лєнiна...
Вернувшись до хати, Володько ще довго сам собi мiркує над тим усiм, що
дiється на рiднiй землi в цей час. Пiсля заснув.
Прокинувся вдосвiта. Ледь свiт побiг до монастиря. Там уже рух. Щойно
привели полонених "петлюрiвцiв". Привiв їх Скиданець. Цей подiбний на
справжнього рубаку. В кожушку, на раменi револьвер, через плече карабiнка,
при боцi шабля. Здається, його куций зрiст створений на кiннотника. Просто
вростає в сiдло.
Полоненi, мабуть, старшини. Одяги все новi. Чоботи зi жовтого ременю.
Їх долучили до тих, що привели перед парою днiв.
Вiстки, якi привiз Скиданець, пiдняли дерманцiв. Успiх повний.
Здолбунiв зо станцiєю в руках повстанцiв. До них пiдходять усе новi i новi
ватаги. Захопленi цiлi потяги зброї та набоїв. Завтра вимарш на Рiвне.
Пiд вiкнами "корпусу" мiтинг. Захопленi вiсткою дядьки вимагають
"повної мобiлiзацiї всiх до п'ятидесяти лiт". Хто не послухає - пiд
польовий суд i амба!
В полудень прибуває начальство. З'явився Комаров, Камiняка. Серед
полонених перевели ревiзiю i все, що знайшли, включно до чобiт,
конфiскували на потреби армiї дерманської республiки. Пiшли чутки, що
конфiсковано двадцять п'ять тисяч гривень, якi знаходяться на схованцi у
Комарова та Камiняки.
Одночасно перед "корпусом" почали все бiльше i бiльше прибувати й
гуртуватися учасники походу. Коли i як встигли вони вернутися - невiдомо.
У декого при поясi бомби, через плече кулеметнi стрiчки. Чоботи, руки,
обличчя залiпленi грязюкою.
Почали ширитися новi чутки, що успiхи дерманцiв зовсiм не такi
блискучi, як це видавалося Скиданцевi. Кажуть, той сукин син навiть i не
бачив бою. Вiн крутився з конем позаду, а коли на станцiї зупинили поїзд,
що вирушував саме на Рiвне, в якому затримано вiсьмох старшин, так
Скиданець першим кинувся шукати по вагонах, чи не знайде чого. А пiсля
визвався провести полонених.
Дома, куди Володько прибув на обiд, застає Василя. Вiн тiльки що
вернувся разом з кiлькома сусiдськими товаришами. Усi вiд нiг по вуха в
грязюцi. Усi лаються останнiми словами.
- Комаров! Брехун, самозванець проклятий. Людей без оружжя пiд
"пулємьот" пiслав, а сам у Здовбицi з лярвами цiлу нiч пиячив.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
А ось тепер. Вийшов, знаєш, надвiр, щоби послухати на Здолбунiв... Чорна
нiч i тихо. Шкода, що вони пiшли туди. Вони ж пiшли, щоби покласти на наше
село i на наш люд вiчну пляму ганьби... А хiба ж це справедливо?.. А хiба
ж наше село не лiпше зi всiх сiл, що є навколо? I як то так?
Цi питання заскочили Володька, Як на них вiдповiсти? Вiн подумав i
сказав:
- Може, то тому, що тут стрiлося двi сили. Сила порядку i сила
непорядку. Сила непорядку взяла верх. А зрештою, хто знає. Отi матроси...
Самi ж ви сказали, що Сергiй все знає, бо вiн усе бачив. Вiн бачив
хтозна-що. Вiн усе торочить про Лєнiна i Маркса. Ви ж чули. А хiба ж наше
село це потребує? Село хотiло твердої влади... Правда ж? А Камiняка з
Корнiйчуком Маркса. Дурнi дурних пiзнали i пiшли валити Петлюру. А
Петлюра... Хто знає, хто вiн... Але, що вiн не помiщик, це вiдомо. Вiн за
Україну i все...
- Бо вiн сам винен... Сам i бiльш нiчого. Я це казав, кажу й казатиму!
- сердито з притиском зазначив Єлисей.- Раз берешся за дiло, то роби так,
щоби пальцi твої на всьому видно було. Щоб усi чули, що ти господар. З
нашим народом усе можна зробити, але треба руки... Хiба не знаєш, як твiй
батько перебирався до Тилявки. Поки давав попуст - все розповзалось. А
взяв у жменю вiжки, закрутив на п'ястук i поїхав. От як треба.
Пiсля цього Єлисей ще раз сердито спльовує i вiдходить до кухнi, де пiд
бугаєм кладеться. Але спати не спить. Чути, як перевертається з боку на
бiк, щось бурмоче пiд нiс, лається.
А Володько пiшов у книгу. До нього заговорив його вiчний голос, голос
бажання знати. Кожна картка це ступ у невiдоме. Вiн читає i бачить перед
собою стару Україну. Степи, луги, пралiси, дикi трави. Це рай, повний
звiра всякого, повний меду i квiтiв запашних. I ходить у тому пралiсi
чоловiк, що зветься козак. У очах його далечiнь, за якою не бачить того,
що перед ним. А коли гляне в землю - забуває, що, крiм цiєї плямки, на
якiй спинилось око його, iснує великий мир навкруги.
Нiхто не взяв козака за свого i нiхто не випустив його з рук своїх. I
так тягнулось лiт триста.
Ще оповiдає Володьковi книга про царства та королiвства. Встають в уявi
якiсь, не то хижi, не то дикi царi. Набубнявiлi сiрi очi дивляться в чорну
безодню, де плач, муки, слизька плiснява здовж i вширш безконечної тюрми.
Сатана по нiй верхи на дикому огирi гасає, топче погнутi спини своїх
пiдданих, сiче живi голови сатанинським мечем. I нiхто не вирве з його рук
влади, бо за ним диявольськi, заклятi великим прокльоном, легiони. Вони
такi ж безогляднi, як смерть, i рятунку вiд них нема нiкому.
Володько бачить ще королiв. Нiщо в свiтi не може бути бiльш бундючне,
зi закопиленою навмисне для показу губою, нiж цi безкостi постатi. Вони
сходять угору i вниз по сходах, що нагадують мармур, а в дiйсностi є
звичайним деревом, критим дешевою барвою, що наподоблює барву того каменя.
I це якось так дивно виглядає, нiби в комедiї. Кунтушi, лемент, штучнi
слова, штучнi постави, штучнi рухи. Одна, друга, третя дiя i падає завiса.
Все зникає, тiльки лишаються спогади, лiси, повстанцi, дивна мова, химерна
тiнь, чи свiтло, що час вiд часу вибухне i згасне.
Далi Володько все знає сам. Знає iмперiю, що все пiд себе взяла: i
короля, i козака, i самого сатану. Назвалась iм'ям предкiв цих самих, що
сьогоднi, в цю страшну нiч, трощать ту назву i в боротьбi кують нову
пiдвалину нової iмперiї. Бо сила цих людей - вiчна сила. Вона родить нову
назву, що стане знов назвою усiм королям, козакам, царям... Так хоче вище
Велiння.
Одарка вже давно спить. Прийшла Палажка... Захекана, перелякана.
- Стрiляють! - кинула вона одно слово.
Володько шарпнувся i вирвав себе з цупких обймiв книжки. Його чоло,
щоки, очi в огнi. Як сидiв, зiрвався i бiжить. У кухнi зривається Єлисей,
натягає босонiж чоботи, накидає куцана. Всi бiжать надвiр.
Там чорна, дзвiнка, зi зорями нiч. Там, де на небi Великий вiз, видно
заграву вогню, що пiднiмається i промiнює знизу уверх. Звiдти ж чути
глухе, довге, майже безупинне тукотiння, так нiби з якоїсь ями. Всi знають
цi звуки. Луна їх ще не ущухла у вухах вiд часу, коли геть упоперек цiлої
землi лежала лiнiя смертi, з назвою фронт.
Це кулемети. Вони тукотять без перерви. Час вiд часу двократно
вибухають сильнiшi звуки. Буувуу-буух! Буувуу-буух!.. Ту-ту-ту.
Єлисей, Володько й Палажка стоять зi запертим диханням. Нема слiв i не
тра слiв. Все ясно i зрозумiло. Там, у ту сторону, лежить Здолбунiв. Туди
пiшли дерманськi хлопцi шукати, однi - твердої влади, другi Маркса i
Лєнiна...
Вернувшись до хати, Володько ще довго сам собi мiркує над тим усiм, що
дiється на рiднiй землi в цей час. Пiсля заснув.
Прокинувся вдосвiта. Ледь свiт побiг до монастиря. Там уже рух. Щойно
привели полонених "петлюрiвцiв". Привiв їх Скиданець. Цей подiбний на
справжнього рубаку. В кожушку, на раменi револьвер, через плече карабiнка,
при боцi шабля. Здається, його куций зрiст створений на кiннотника. Просто
вростає в сiдло.
Полоненi, мабуть, старшини. Одяги все новi. Чоботи зi жовтого ременю.
Їх долучили до тих, що привели перед парою днiв.
Вiстки, якi привiз Скиданець, пiдняли дерманцiв. Успiх повний.
Здолбунiв зо станцiєю в руках повстанцiв. До них пiдходять усе новi i новi
ватаги. Захопленi цiлi потяги зброї та набоїв. Завтра вимарш на Рiвне.
Пiд вiкнами "корпусу" мiтинг. Захопленi вiсткою дядьки вимагають
"повної мобiлiзацiї всiх до п'ятидесяти лiт". Хто не послухає - пiд
польовий суд i амба!
В полудень прибуває начальство. З'явився Комаров, Камiняка. Серед
полонених перевели ревiзiю i все, що знайшли, включно до чобiт,
конфiскували на потреби армiї дерманської республiки. Пiшли чутки, що
конфiсковано двадцять п'ять тисяч гривень, якi знаходяться на схованцi у
Комарова та Камiняки.
Одночасно перед "корпусом" почали все бiльше i бiльше прибувати й
гуртуватися учасники походу. Коли i як встигли вони вернутися - невiдомо.
У декого при поясi бомби, через плече кулеметнi стрiчки. Чоботи, руки,
обличчя залiпленi грязюкою.
Почали ширитися новi чутки, що успiхи дерманцiв зовсiм не такi
блискучi, як це видавалося Скиданцевi. Кажуть, той сукин син навiть i не
бачив бою. Вiн крутився з конем позаду, а коли на станцiї зупинили поїзд,
що вирушував саме на Рiвне, в якому затримано вiсьмох старшин, так
Скиданець першим кинувся шукати по вагонах, чи не знайде чого. А пiсля
визвався провести полонених.
Дома, куди Володько прибув на обiд, застає Василя. Вiн тiльки що
вернувся разом з кiлькома сусiдськими товаришами. Усi вiд нiг по вуха в
грязюцi. Усi лаються останнiми словами.
- Комаров! Брехун, самозванець проклятий. Людей без оружжя пiд
"пулємьот" пiслав, а сам у Здовбицi з лярвами цiлу нiч пиячив.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294