Незнайомий
свиснув на свого пса. Той з'явився й слухняно присiв коло його нiг.
Iван був здивований до смертi й нарештi запитав:
- А хто ж ви такий, добрий чоловiче?
- Я! - вiдповiв незнайомий твердим, виразним голосом.- Я ваш Вiчний
Сторож.
- А що ж це за долина? - запитав знову Iван.
- Це Долина Чекання! - так само вiдповiв незнайомий.
- А на що ж тут чекають? - знову запитав Iван, бо не мiг так вiдiйти,
щоб не довiдатись цiлої правди.
- Чекають тут на добрi вiстi з ваших сiл. Я - Вiчний Сторож, що кожного
року раз на Новий Рiк виходжу вночi й обходжу цей край. Але тiльки раз на
сто лiт можу я зустрiти живу людину з сiл. I я питаю ту людину: що доброго
на ваших селах? Чи вже скоро кiнець неволi?.. I коли знатимуть менi
вiдповiсти, коли я почую вiдповiдь таку, як треба, тодi прокинуться усi
отi, що бачив ти сьогоднi, їх там є безлiч, I як тiльки почують: "Готово!
Вставайте!" - усi встануть, всi прокинуться. Вiзьмуть ту зброю, посiдлають
тi конi й виїдуть. I буде то чарiвний виїзд! Але тепер мусять спати вони
ще сто лiт, поки я не зустрiну нову людину. I краще хай не родиться вона
на свiт, коли має принести менi таку вiдповiдь, як принiс менi ти. Краще
хай мати не родить її, а як родить, хай коло серця придушить, хай втече з
нею у дикi лiси, до диких людей, бо на цiй землi не повинно бути для таких
мiсця. Ця земля створена для людей живих, для людей розумних, для людей,
що вмiють самi над собою панувати, для людей, що неволi не знають. А ти
йди тепер до людей своїх i розкажи їм, що чув i що бачив. З Богом!
Вiчний Сторож повернувся й пiшов поволi в лiс. Йти йому було тяжко.
Голову нiс опущену. Ноги його поволi переступали, нiби в кайданах, а за
ним тягнувся його вiрний собака.
Iван довго стояв на мiсцi й не мiг рушитись. Йому вже не хотiлось
вертатись до села. Вiн зрозумiв, який тяжкий грiх взяв на свою душу, яку
тяжку вину перед Богом i людьми зробив вiн цього дня. Але все-таки треба
було йти. Треба було пiти й сповiстити iншим, щоб всi знали й дiтям
переказували. Хай не родиться на свiт така людина, що принесла б Вiчному
Сторожевi такi вiстi, як принiс сьогоднi Iван.
На другий день знайшли Iвана недалеко коло села непритомного.
Знесилився вiд холоду, втоми й тяжкого горя, не мiг дiйти до села, впав i
мало не вмер. Але знайшли його й принесли додому. Скоро сумна вiстка
облетiла цiле село. Люди всi любили Iвана. Був вiн добрий, серце мав чуле
й м'яке. Знав трави лiчничi й не одного з бiди та смертi вирятував. Через
те зiйшлися до нього й тепер.
Але тепер не могли пiзнати його люди. Лежав, мов камiнь, твердий. Очi
мав суворi. Коли побачив коло села людей i опритомнiв, почав оповiдати те,
що я вам оповiв. Хай не буде тепер людини, що не знала б, як вiдповiсти,
коли ще раз зустрiне Вiчного Сторожа.
Цим Володько скiнчив i замовк. Все, що було в хатi, мовчало глибокою
мовчанкою. Всi прядки стояли. Всi люди сидiли майже нерухомо. Антiн, Йон,
Демид, всi, всi дивились на Володька й слухали. Володько виразно вимовляв
свої слова. Кожне слово виходило з його уст, нiби вибране. Коротке, просте
i ядерне, бо хотiв, щоб всi приняли й зрозумiли його.
I видно було, як впливали тi слова на слухачiв. З сяйва очей, з рухiв
уст, з виразу цiлого обличчя. Володько знову перший порушив тишу.
- Ну,сказав вiн.- Казку я скiнчив... А тепер знову хiба пiсню?
- Еге... Пiсню... - промовив придушеним басом Антiн. Пальцi його
незграбно ворушились на колiнi.- Пiсня тепер ледве чи й пiде.
Йон встав на ноги.
- Та-а-ак! - сказав вiн, заложив обидвi руки за потилицю й потягнувся.
Демид також встав...
- Ех, Iван, Iван,- вирвалось у нього, й бiльше не казав нiчого.
Володько дивився на дiвчат. Тонка, бiлява Настя. Чорнява Одарка... Та й
друга всмiхнулись йому... Зупинив погляд на Наталцi... Здається, глянула
також на нього... А можливо, помилився... Був це такий короткий погляд.
Ось вона вже знову пряде... Права її нога ритмiчно наступає понiж прядки,
а тонка тканина спiдницi спадає майже додолу.
- Йду! - сказав несподiвано Володько й швидко встав.
- Чого так спiшите? - кинула Настя.
- Їх чекає... Не знаєш? - Це сказала Наталка. Так. Це вона. При тому
посмiхнулася.
- Дякую вам хоч за це,- вiдповiв Володько.- Вперше почув вiд вас
слова... Йду! А ви, дiвчатка, все-таки не сумуйте. Ми тiльки з хати
вийдемо разом. Демид та Йон вернуться вiд першого перелазу. Не бiйтесь. А
ми з Антоном вже якось почимчикуєм самi... Так, Антоне?
- Iстинно так! - потвердив той басом.
- Як хочете - знайдемо й для вас мiсце,- жартувала Настя.- Пустимо на
пiч. Мама посунуться...
- Ха-ха-ха!
- Смiйтесь на здоров'я. Смiх вам на користь... А вже, здається, i пiвнi
кричать, I не хочеться їм спати... Добранiч! Не поминайте лихом!..
I парубки вийшли. Нiч. Чорна, вiтряна нiч. Глибока навкруги тиша,
тiльки час до часу переспiвуються пiвнi.
Дiйсно, вiд першого перелазу Йон i Демид десь зникли. Парубки таким не
дивуються. Володько й Антiн нiчого не помiтили й пiшли собi вниз.
Одначе Володько не чув спокою. Щось турбувало його. "Невже Йон до неї?"
- питав схвильовано й одразу гнав цю думку, мов настирливу муху. Нi, нi.
Нiколи вона не зробить такого. Нiколи!
VII
Посерединi села стоїть просторий, критий зеленою бляхою будинок. "З
фронту" вiд дороги має вiн чотири вiкна й дверi. Крайнє, схiдне вiкно
загратоване. Дверi подвiйнi. мальованi гнiдою, вицвiлою барвою. До них
просто з вулицi ведуть зложенi з кантястих, дубових брусiв сходи. Над ними
бляшана вивiска з написом: "Продаж вуткi i лiкеруф - I. Габель". Лiтери
кривi, а крiм того лiтера К в словi "вуткi" виглядає як Я, бо намальована
навпаки. Збоку домальована пузата, подiбна на десятикiлову гирю, пляшка.
Ввесь цей будинок зо всiми своїми оздобами зветься "шкальня". Є це
найкращий будинок у селi, бо виставила його ще царська влада. Не була це
анi церковно-приходська школа, анi якась лiчниця, через те виглядала
по-людському. Продавали в нiм добру, царську горiлочку. За вiйни будинок
спорожнiв. "Шкаликiв" не стало, шкаличник вибрався, одну за другою витягав
хтось у вiкнах тахлi, бляха почала iржавiти. Пiсля поселився там воєнний
бiженець з Радивилова й почав торгувати булками, доморобними цукерками й
рiзним iншим крамом. "За України" зробили з шкальнi кооператив. Продавали
сiль, юхт, мило, оселедцi. "За большевикiв кооператив пограбували. "За
полякiв" кооперативна управа сходилась на свої засiдання, засiдали
здебiльша до рана й розходились зо спiвами. Пiсля кожного такого засiдання
кооператив опадав, мов вода пiсля повенi. Засiдання тривали недовго. Перед
роком вiдбулося останнє, перевибрали управу, замкнули кiлька тузинiв
поiржавлених голок, п'ять наперсткiв, пляшечку колонської води, кiлька
пачок шевських цвяхiв i "розщитали" крамаря.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
свиснув на свого пса. Той з'явився й слухняно присiв коло його нiг.
Iван був здивований до смертi й нарештi запитав:
- А хто ж ви такий, добрий чоловiче?
- Я! - вiдповiв незнайомий твердим, виразним голосом.- Я ваш Вiчний
Сторож.
- А що ж це за долина? - запитав знову Iван.
- Це Долина Чекання! - так само вiдповiв незнайомий.
- А на що ж тут чекають? - знову запитав Iван, бо не мiг так вiдiйти,
щоб не довiдатись цiлої правди.
- Чекають тут на добрi вiстi з ваших сiл. Я - Вiчний Сторож, що кожного
року раз на Новий Рiк виходжу вночi й обходжу цей край. Але тiльки раз на
сто лiт можу я зустрiти живу людину з сiл. I я питаю ту людину: що доброго
на ваших селах? Чи вже скоро кiнець неволi?.. I коли знатимуть менi
вiдповiсти, коли я почую вiдповiдь таку, як треба, тодi прокинуться усi
отi, що бачив ти сьогоднi, їх там є безлiч, I як тiльки почують: "Готово!
Вставайте!" - усi встануть, всi прокинуться. Вiзьмуть ту зброю, посiдлають
тi конi й виїдуть. I буде то чарiвний виїзд! Але тепер мусять спати вони
ще сто лiт, поки я не зустрiну нову людину. I краще хай не родиться вона
на свiт, коли має принести менi таку вiдповiдь, як принiс менi ти. Краще
хай мати не родить її, а як родить, хай коло серця придушить, хай втече з
нею у дикi лiси, до диких людей, бо на цiй землi не повинно бути для таких
мiсця. Ця земля створена для людей живих, для людей розумних, для людей,
що вмiють самi над собою панувати, для людей, що неволi не знають. А ти
йди тепер до людей своїх i розкажи їм, що чув i що бачив. З Богом!
Вiчний Сторож повернувся й пiшов поволi в лiс. Йти йому було тяжко.
Голову нiс опущену. Ноги його поволi переступали, нiби в кайданах, а за
ним тягнувся його вiрний собака.
Iван довго стояв на мiсцi й не мiг рушитись. Йому вже не хотiлось
вертатись до села. Вiн зрозумiв, який тяжкий грiх взяв на свою душу, яку
тяжку вину перед Богом i людьми зробив вiн цього дня. Але все-таки треба
було йти. Треба було пiти й сповiстити iншим, щоб всi знали й дiтям
переказували. Хай не родиться на свiт така людина, що принесла б Вiчному
Сторожевi такi вiстi, як принiс сьогоднi Iван.
На другий день знайшли Iвана недалеко коло села непритомного.
Знесилився вiд холоду, втоми й тяжкого горя, не мiг дiйти до села, впав i
мало не вмер. Але знайшли його й принесли додому. Скоро сумна вiстка
облетiла цiле село. Люди всi любили Iвана. Був вiн добрий, серце мав чуле
й м'яке. Знав трави лiчничi й не одного з бiди та смертi вирятував. Через
те зiйшлися до нього й тепер.
Але тепер не могли пiзнати його люди. Лежав, мов камiнь, твердий. Очi
мав суворi. Коли побачив коло села людей i опритомнiв, почав оповiдати те,
що я вам оповiв. Хай не буде тепер людини, що не знала б, як вiдповiсти,
коли ще раз зустрiне Вiчного Сторожа.
Цим Володько скiнчив i замовк. Все, що було в хатi, мовчало глибокою
мовчанкою. Всi прядки стояли. Всi люди сидiли майже нерухомо. Антiн, Йон,
Демид, всi, всi дивились на Володька й слухали. Володько виразно вимовляв
свої слова. Кожне слово виходило з його уст, нiби вибране. Коротке, просте
i ядерне, бо хотiв, щоб всi приняли й зрозумiли його.
I видно було, як впливали тi слова на слухачiв. З сяйва очей, з рухiв
уст, з виразу цiлого обличчя. Володько знову перший порушив тишу.
- Ну,сказав вiн.- Казку я скiнчив... А тепер знову хiба пiсню?
- Еге... Пiсню... - промовив придушеним басом Антiн. Пальцi його
незграбно ворушились на колiнi.- Пiсня тепер ледве чи й пiде.
Йон встав на ноги.
- Та-а-ак! - сказав вiн, заложив обидвi руки за потилицю й потягнувся.
Демид також встав...
- Ех, Iван, Iван,- вирвалось у нього, й бiльше не казав нiчого.
Володько дивився на дiвчат. Тонка, бiлява Настя. Чорнява Одарка... Та й
друга всмiхнулись йому... Зупинив погляд на Наталцi... Здається, глянула
також на нього... А можливо, помилився... Був це такий короткий погляд.
Ось вона вже знову пряде... Права її нога ритмiчно наступає понiж прядки,
а тонка тканина спiдницi спадає майже додолу.
- Йду! - сказав несподiвано Володько й швидко встав.
- Чого так спiшите? - кинула Настя.
- Їх чекає... Не знаєш? - Це сказала Наталка. Так. Це вона. При тому
посмiхнулася.
- Дякую вам хоч за це,- вiдповiв Володько.- Вперше почув вiд вас
слова... Йду! А ви, дiвчатка, все-таки не сумуйте. Ми тiльки з хати
вийдемо разом. Демид та Йон вернуться вiд першого перелазу. Не бiйтесь. А
ми з Антоном вже якось почимчикуєм самi... Так, Антоне?
- Iстинно так! - потвердив той басом.
- Як хочете - знайдемо й для вас мiсце,- жартувала Настя.- Пустимо на
пiч. Мама посунуться...
- Ха-ха-ха!
- Смiйтесь на здоров'я. Смiх вам на користь... А вже, здається, i пiвнi
кричать, I не хочеться їм спати... Добранiч! Не поминайте лихом!..
I парубки вийшли. Нiч. Чорна, вiтряна нiч. Глибока навкруги тиша,
тiльки час до часу переспiвуються пiвнi.
Дiйсно, вiд першого перелазу Йон i Демид десь зникли. Парубки таким не
дивуються. Володько й Антiн нiчого не помiтили й пiшли собi вниз.
Одначе Володько не чув спокою. Щось турбувало його. "Невже Йон до неї?"
- питав схвильовано й одразу гнав цю думку, мов настирливу муху. Нi, нi.
Нiколи вона не зробить такого. Нiколи!
VII
Посерединi села стоїть просторий, критий зеленою бляхою будинок. "З
фронту" вiд дороги має вiн чотири вiкна й дверi. Крайнє, схiдне вiкно
загратоване. Дверi подвiйнi. мальованi гнiдою, вицвiлою барвою. До них
просто з вулицi ведуть зложенi з кантястих, дубових брусiв сходи. Над ними
бляшана вивiска з написом: "Продаж вуткi i лiкеруф - I. Габель". Лiтери
кривi, а крiм того лiтера К в словi "вуткi" виглядає як Я, бо намальована
навпаки. Збоку домальована пузата, подiбна на десятикiлову гирю, пляшка.
Ввесь цей будинок зо всiми своїми оздобами зветься "шкальня". Є це
найкращий будинок у селi, бо виставила його ще царська влада. Не була це
анi церковно-приходська школа, анi якась лiчниця, через те виглядала
по-людському. Продавали в нiм добру, царську горiлочку. За вiйни будинок
спорожнiв. "Шкаликiв" не стало, шкаличник вибрався, одну за другою витягав
хтось у вiкнах тахлi, бляха почала iржавiти. Пiсля поселився там воєнний
бiженець з Радивилова й почав торгувати булками, доморобними цукерками й
рiзним iншим крамом. "За України" зробили з шкальнi кооператив. Продавали
сiль, юхт, мило, оселедцi. "За большевикiв кооператив пограбували. "За
полякiв" кооперативна управа сходилась на свої засiдання, засiдали
здебiльша до рана й розходились зо спiвами. Пiсля кожного такого засiдання
кооператив опадав, мов вода пiсля повенi. Засiдання тривали недовго. Перед
роком вiдбулося останнє, перевибрали управу, замкнули кiлька тузинiв
поiржавлених голок, п'ять наперсткiв, пляшечку колонської води, кiлька
пачок шевських цвяхiв i "розщитали" крамаря.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294