.. Цi слова до цього часу тямлю. I прийшов вiн, каже" як Сiч
Запорозьку розбили... Точно не знаю якого року... Осiв там на Запорiжжi й
хутiр заложив... Це був наш предок.
Матвiй знов перервав свою мову... Володько ще нiколи вiд нього не чув
такого. Його увага зовсiм увiйшла в батьковi слова, i вiн ловив їх, мов
щось святе... По короткiй перервi Матвiй продовжував:
- Минули роки... Рiд наш не завжди був такий, щоб ним гордитись. Не
знаю, як стали нашi дiди крiпаками. Не знаю, як забули про своє
накорення... Твiй дiд - мiй батько - був вже мiзерна людина... Пив, i це
його згубило... Я, коли звiвся на свої ноги, почав працювати... Не
хвалюся, але я ще нiколи на своєму життю не встав пiзнiше за сонце... I от
ти бачиш...
(Коротка перерва).
А от сьогоднi пiшов я до церкви. Чую, так i так... Щось там, нiби, у
кооперативi... Говорять, говорять i чую: ти, мiй син...
Володько занiмiв. Дихання сперлось у грудях, i серце перестало битись.
Матвiй сам не договорив останнього слова. Вiн тiльки вибухнув у гнiв i
майже вигукнув:
- Нi, сказав я. Не може бути! Мiй син такого не зробить. Я це всiм
сказав... Перед церквою...
- Тату! - крикнув Володько. Вiн шарпнувся вперед. Хотiв обняти батька,
але не вiдважився. Вiн навiть не торкнувся його, тiльки руки здiймались,
то знов опускались. Серце знов билось швидко, а уста вiд хвилювання
тремтiли.
- Не треба! - твердо сказав Матвiй.- У нашому роду були всiлякi люди,
але нiколи, нiколи не були це злодiї... А по часi додав:
- Не бiйся! Прийдуть, то прийдуть... Вiзьмуть, то вiзьмуть... На небi є
Бог... Його нiхто ще не обдурив... Не обдурять i "вони"...
З цими словами Матвiй повернувся й пiшов у темноту прямком до нової
недокiнченої хати. Тепер вiн там спав. Володько не вiдважився йти за ним.
Вiн зiстався на мiсцi, мов укопаний. Вiн дивився в темноту, куди пiшов i
сховався його батько, його великий батько. Нащадок славного Довбнi...
Людина, що нiколи не встала пiзнiше за сонце...
I Володько знов вiдогнав свою малодушнiсть. "Прийдуть, то прийдуть!"...
"Вiзьмуть, то вiзьмуть!" - звучало в його вухах. Що може торкнутись моєї
душi, коли вступ до неї заставлений, а на сторожi стоїть Честь. Батько
вiрить йому... А решта свiту може й не вiрити.
XIV _
Тiєї самої ночi, о годинi другiй, Володько був арештований. За ним
прийшло двоє полiцаїв. Вiддався в їх руки спокiйно, без спротиву. Хотiв
було взяти кашкета, але не знайшов i пiшов так. Батько одразу почув цей
рейвах, а мати також. Мати зiрвалася з лiжка i вибiгла надвiр... Зчинила
лемент... Але вийшов батько, i лемент втих.
Хутiр заворушився, схвилювався, погавкав собака - i знов тиша. Сонце
сходило того ранку так само гарно, як i завжди. Разом з його сходом
вернувся також Володько. Його допитували, нiчого не могли доказати i
пустили. Йшов раненько через село без шапки... Його зупиняла вiйськова
варта, на нього дивилися люди, але вiн не соромився. Був переконаний, що
соромитись мають його противники, якщо вони здiбнi соромитись.
Надвечiр того ж дня вже тренував зi своєю спортовою дружиною на вигонi.
Час заповiдженої зустрiчi з мiською дружиною швидко наближався, i не було
часу на зволiкання. Тилявка мусить себе показати.
Одначе до зустрiчi не дiйшло. Сьомого червня, на перший день Зелених
свят, у селi знов появився вуйт. Знов розiгнав по селi десятникiв, знов
гамiр, рух, крик... Нова "сходка"... Другого дня мала вiдбутися зустрiч,
але, замiсть вислати пiдводу за гравцями, було вислано Сергiя пiшки до
мiста, щоб зустрiч вiдмовити. Вуйт виразно цього вимагав. Мовляв, нема
часу на всiлякi витребеньки, I з цiєї нагоди Володько пiшов до Рони,
Було свято, ранок, але Рона вже не спав. Вiн сидiв у своїй порожнiй
їдальнi бiля широкого непокритого столу за великим, гарячим самоваром.
Перед ним, на другому кiнцi столу, сидiв його молодший брат Михайло, а
праворуч, на головному мiсцi сидiла сама стара панi. Всi вони були
заклопотанi, поважнi i невдоволенi. Справи села вже дiйшли також i сюди.
- Вєдь етот самий "вуйт" скатiна,- говорила стара панi по-московськи
своїм переконливим, певним, категоричним тоном.- Пачєму єво нє вибросят?
Удiвляюсь... - i при тому вона демонстративно знизувала плечима.
Михайло дивився крiзь пенсне в золотiй оправi i сардонiчно казав:
- Ти, мама, можеш єще удiвляться... Я удiвляюсь тоже... Но твоей
наївностi.
Андрiй Рона п'є спокiйно, повiльно вихололий чай, допиває склянку i
автоматично закурює. Його думки розсiяно гасають десь в iнших просторах.
- Андрюша... Пажалуста... Ти здєсь нє курi,- швидко загомонiла стара.
- Пардон, мама. Забил,- спокiйно вiдповiв Андрiй. Стара панi не лишень
стара, але й глухувата, у справах села i взагалi "полiтицi" вона
розбирається мало, а тому Андрiй пiдвищеним голосом старанно їй пояснював:
- Все ето, мама, к лучшему. Вот такiє глупiє вуйти учат народ. Да,
мама... Ну, i что ж? Ну, упьорся... Ну, вижiл нас iз сєльськаво дома?
Гаварiт, там будєт школа... Нiкагда там школи нє будєт, но новий
коопєратiвний дом будєт. Да, да Будєт! Ми поставiм. У нас єсть место...
Харошеє мєсто... В центре села... I там будєт стаять дом. Я павтаряю: да!
- Украiнскiй? - питає, шамкаючи беззубим ротом, стара.
- Какой би он не бил.... Ето нє iграєт ролi,- жваво i певно вiдповiв
Андрiй.
- Как не iграєт? Андрюша! Как нє iграєт? Вєдь iграєт. Iграєт, Андрюша.
А па-моєму, нє так. Па-моєму, лучше єжєлi би в дєревнє стоял польскiй
дом... Я, старуха, так разсуждаю, вєдь украiнци нє Польшу делят... Делят
анi Расiю... Да, мой мальчiк... Расiю. Польша? Что ж... Вєдь его тоже
часть Расiї... За нашiх врємьон... Вєдь падумай... Прiвiслянскiй край...
Нет, нет... Ти абаждi. Я гаварю... Нашє рускоє село... Польскiм ано
нiкагда не станет... А украiнскiм может... Видумалi язик. Ну, как, скажi,
по-укрiнскi будєт рукомойнiк?
- Гаспадiн Довбєнко! - почувся глухий голос вiд дверей з темного,
сирого коридору. Це Марко.
Пан Андрiй швидко повернув голову на голос i повторив: - Давбєнко? Завi
в маю комнату. Їзвiнi, мама. Дела.
Вiн встав повiльно, мав заклопотане обличчя i своєю розгойданою ходою
вийшов.
Володько мав з ним довгу розмову, Андрiй курив цигарку за цигаркою,
його мала кiмната наповнилась димом, а розбита мармурова попiльниця
попелом, але саме з цiєї розмови зродився план побудови нового
кооперативного будинку. Вуйтовi вдалося добитися свого, читальнi не було
закрито, але позбавлено й примiщення. Тодi промовило село, i, можливо,
вперше мовою господаря. Рона поклав першi двi тисячi злотих, Володько
завзявся органiзувати робочу силу, хлопцi й дiвчата кинулись до працi.
Домашнi справи, футбол, залицянки вiдiйшли набiк. I вже за пару днiв, на
подарованому Роною клинi городу, що навпроти дякiвської садиби, де
примiстилась станиця полiцiї, почалась завзятюща, сливе безперервна, день
i нiч дiяльнiсть.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294