"Дивись, рiзун його ма', гармидер..." - i не договорив. Щось
неймовiрне брязнуло в його вухах. Дикi дзвони дзвонили навкруги, пiтьма з
блискавками линула у порожнечу свiту i вже не хотiлось йому бiльше нiчого.
Клякнув до чорної лати землi, що вилiзла з-пiд снiгу, руку праву вiдкинув
вiд себе, на лiвiй лежала голова. З-пiд рiдкого волосся на чолi виступила
червоної барви роса, збилась в струмок, стекла чолом, через перенiсся,
лiве око i покапала на землю.
- Тааатууу! Тааатууу! - женеться i гукає Володько. Бiжить через поле,
грязюкою. Земля рветься за його чоботятами i розлiтається закарвашами
навкруги. Вiн вже не чує нi лiтака, що все ще кружляє у блакитi, нi
вибухiв, зривiв, нi крикiв, що несуться з-пiд лiсу. Здалека бачить вiн, що
там, де йшов батько, порожньо. Чув вибух, i серце його йокнуло таким
рiзким болем, якого ще не вiдчував нiколи. Тисячi тисяч вибухiв шаленими
рокотами згучали в його вухах, але всi вони не торкались його нутра. Цей
один трiпонув ним цiлим. Затремтiли руки, ноги. У очах чорний дим вився
дивовижними клубами.
- Тааатууу! Тааатууу! Прибiг.
- Таа!..впав на батька. На руках, на ногах, на тiлi купи грязюки. Дивно
i страшно лежить голова. У горлi Володька засiкся вiддих, i вiн не знає,
що робити. Судорожно стискає батька, а колiна його вгрузли в землю.
- Тату, тату! - вирвалося нарештi в нього.- Ой, тату?! Що з вами?!
Вiн знав, що з татом. Долоня його торкнулася чола i на нiй лишилась
одна пляма. Вiн швидко тернув нею об штани. "Ой!" - вирвалось у нього,
нiби йому пекло. А батько непорушний...
Але переляк, окам'янiлiсть змислiв, вiд чого, здавалось Володьковi,
окам'янiла також цiла природа навколо, одним штовхуном зрушив у рух один
удар батькового серця. Хлопець вигукнув, ще раз припав вухом до грудей i
навiть затримавсь. Чує... Так!.. Б'ється! З неуявної глибини доходять,
удар за ударом,- кроки батькового серця, i Володько переконаний, що це б'є
рiвним боєм могутня чорна земля.
Дикий i розгублений побiг в напрямку своєї оселi, з подвiр'я котрої,
незважаючи на небезпеку, бiгли мати, Василь, Катерина, Хведот. Всi блiдi,
всi окатi, i вiтер, як на те, пружно б'є проти них.
Коли добiгли, батько вже дивився. Дивився рiвно й спокiйно. Очi
темно-синi й яснi, а Володько перший раз надмiрно звернув увагу на той
погляд, що дивився просто у вiчнiсть неба.
Земля мокра. Колiна Матвiєвої родини вгрузли в її поверхню. Жах, надiя,
благання Бога. Нi, це не родина. Це сам-один Матвiй у своєму великому
продовженнi. Це вiн - безперечно, вiн. I той жахливий рев "Юнкерса", що
летiв з висоти, i тi вибухи, що гулкою луною стрясали лiсом, не в станi
стлумити непереможного бажання жити... Вiн жив, хоч не раз, бувало,
виривалось з уст його: "Чесна людина смертi не боїться. Страшно хiба те,
що ти переконаний, як ще багато дiла не довелося довести тобi до кiнця. А
решта..."
I правда. Матвiй не брехав. Спокiй, який спочивав на його обличчi,
пiдтверджував силу його душi... Так. Такi люди, як Матвiй, не кидають
своїх слiв на вiтер. Кажуть те, що виходить з їх глибинного переконання, i
замовчують те, що не повинно голосним бути, бодай би гострим цвяхом
стирчало воно в думцi.
Мати пiзнiше казала:
-I от, кажуть, що нема чуда. Хiба ж то не чудо?.. А пiдiть-но,
людоньки, та подивiться... Яму таку вирило, що кiнь сховається, а "його"
тiльки приголомшило i дещо на лобi дряпнуло. Кому не суджено - Не вмре. От
дивiться... казали: ее, що йому... Вiн старий, його на "позицiю" не
заберуть... А тут нечиста сила "аропляна" принесла, i на тобi позицiю...
Матвiй кiлька днiв лежав. Володько не вiдходив вiд його леговиська.
Видумував, що б батьковi дати поїсти. Бiгав до "лавки" i принiс булки.
Матвiй усмiхнувся. Володько, безперечно, нiколи не забуде тiєї усмiшки.
Вона розвiяла той чорний липкий острах, що твердо залiг у душi хлопця.
- Еее, цим мене не накормиш. Булка - пiнка, а менi щось поживного
треба,- сказав Матвiй. Мати зарiзала двоє курей.
- Не першина менi,- говорив батько.- Як зiрвав грижу, живота рiзали,
кишки на мiсце впихали. Три тижнi одною юшечкою жив. Як подумаєш... Цiле
життя - одна вiйна... Руку вибив... Ет... Видно, iнакше годi.
Надворi сильно вигравало сонце. По кiлькох днях Матвiй звiвся i дибав
пiд клуню. Сюди, з неуявних висот, зливою лилися i впиралися цiлим тягарем
пахучi променi. Рiй раннiх мух, мов струни, бренькав по дилях. Поля
висихали. Брость дерев оберталась на бруньки. У Крем'янцi бовхали
"зiнiтки" i рев лiтакiв нагадував осiннi гармидери молотилок. Але це ж
весна. Так. Особлива, але все-таки вона - та сама, що викликала квiти з
чорнозему i небо барвила наново.
Маршовi роти йшли тепер ночами. Але йшли без кiнця. А скiльки, кажуть,
залiзною дорогою перли їх. О, весна зрушить "їх". Не будуть вони далi
стояти на мiсцi. Кажуть, генерал Брусiлов за дiло взявся. "Тамтi", видно,
пронюхали також. День по день лiтаки пускають, нишпорять, скидають бомби.
Парки все стрiливо пiдвозять.
"Бiловусий фуражир" i безлiч iнших силою видирали в людей те останнє,
що десь лишилось. Видирали солому, навiть гнилу. Сiна нiхто й не питав.
- Ех, кеб Бог дав, щоб ви вибили отого австрiяку трохи туди далi,-
говорить Матвiй.
- Вибйом, атєц, вибйом... Ти толька саломи нє жалей. У Карпатах єщьо нє
такiє дєла бивалi. Камандiр наш, бивала, как наставiт батарею - лiбо лєс
рубi, лiбо гори раскапивай. I рубiлi, i раскапивалi. Да, да... Снасiлi
гори, а снєгу бивала аршiн аль два. За ночь всьо снєсут. А сасни там - что
чудо одно. I кто тєбя такую пасадiл здесь? - ругаються салдати... А
здєсь... Пустякi...
Вже перетомились люди. Загнав проклятий фронт. Весна рвонулася й
розлилася океаном по садах, полях та лiсах. Птаство всiляке хоралами
бризкає, та кому то потрiбне? Хто тепер зверне на це увагу? Все в огнi,
все в русi, все у працi. Матвiй видужав i знов по рiллi тупчеться.
Володько в полi, Василь у полi, Катерина в окопах, мати на городi.
Спали знов у клунi. Солому вигребли до дна й одна потеруха лишилася. На
нiй покотом спали солдати, воюючи поки що з легiонами блiх.
Забирали також худобу. Цiкава iсторiя з Рогатою випала. Її мобiлiзували
останньою, бо бiльше по закону не мали права мобiлiзувати. Лишилася одна
тiльки корова. Рогату потягнули силою. Нi одна тварина так вперто не
змагалася, як вона. Не хотiла виходити з хлiва. Москалi били її нагаями.
Настя залилася слiзьми. Матвiй краще пiшов собi геть, щоб не бачити.
Корову витягнули на шлях i погнали. Вона вперто оглядалася, жалiбно
мукала. Але яке здивування постало в усiх, коли вечором перед дверима
хлiва знайшли Рогату. Прибiгла i так протяжно, нiби людина, заголосила
своїм добрим коров'ячим голосом.
Настя одразу пiзнала її голос i вибiгла.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294